Десь на третій день широкомасштабного вторгнення ми почали розуміти, що все це вже було 1968 року в Чехії.
Кажуть, саме тоді російські десантники отримали голубі берети замість традиційного серед решти країн кольору «марун», щоб заплутати чехів та словаків: чи це не війська ООН висаджуються з десятків транспортних літаків просто на пасажирських аеродромах їхніх міст?
Кажуть, у перший день вторгнення в Україну з російського Пскова піднялося в небо 16 літаків ІЛ-76 (з яких висаджувалися десанти в усіх радянських мілітаристських фільмах), вони кружляли біля білоруського кордону в очікуванні на умовний сигнал з аеропорту Гостомель під Києвом, щоб одразу кинути цих три тисячі двісті десантників на північні околиці Києва. Усю ніч тривав бій російської диверсійної групи, яку викинули з вертольотів, з охороною аеродрому з бригади швидкого реагування Нацгвардії України.
Вертольоти теж зайшли з Білорусі над Київським водосховищем без перешкод — це вже в наступні дні Нацгвардія показово валитиме їх із ПЗРК над хвилями рукотворного моря. Хай там як, 18-20-літні хлопці строкової служби з охорони аеродрому в ту ніч наваляли гордості російської армії — спецназу ВДВ, знищили і вертольоти, і десант; півтора десятка ІЛів усю ніч марно кружляли над кордоном і під ранок сіли в білоруському Бобруйську.
Ці молоді українці-строковики, яких в Україні навіть не відправляли на фронт, а призивали охороняти щось у тилу, як ми зараз розуміємо, зруйнували плани новітнього бункерного фюрера на бліцкриг і захоплення Києва через 72 години.
Але ще кілька днів рашисти вперто намагалися «повторити фокус» 1968 року на всіх аеродромах довкола Києва, включно з Васильковом, де базувалася українська військова авіація й легендарний «Привид Києва» — військовий льотчик, чиє ім’я не розголошувалося, який у перші ж дні збив понад десяток російських літаків просто на очах ошелешених киян над Дніпром.
Уже потім хтось із льотчиків проговорився, що це груповий позивний усього васильківського полку. Позбивали васильківські аси та ППО аеродрому й кілька ІЛ-76 з десантом, які нахабно намагалися сісти на злітну смугу вночі. А раптом вийде отак нахрапом, як у фільмі «У зоні особливої уваги».
Ось тут усі і згадали Прагу–1968. Тоді транспортний літак СРСР попросив аварійної посадки в аеропорту, вояки в голубих беретах захопили диспетчерську вежу й розпочалося вторгнення країн Варшавського договору в Чехословаччину — десятки «бортів» із десантом висаджувалися просто до чеських міст. 500 тисяч вояків, тисячі танків, зосереджених довкола кордонів, вторглися в Чехословаччину.
Українців, до речі, дуже обурило, що на завоювання втричі більшої України бункерний гном виділив усього 120 тисяч. Чехів Брежнєв «поважав» більше.
Навряд чи хтось навіть з українських генералів брав участь у тих подіях 1968-го, генералітет українського війська порівняно молодий. Головнокомандувач Валерій Залужний — 1973 року народження (порівняйте з російським командувачем Сергієм Шойгу 1955 року, на Україну напали 70-літні старці, але й вони замолоді для Праги-68, Шойгу тоді було 13 годіків).
Але пам’ять про інвазію в Чехословаччину підкріплялася тим, що за цим незмінним сценарієм 1968 року росіяни здійснювали вторгнення в усі решту країн, на які нападали з того часу. Включно з Афганістаном у 1979-му й Казахстаном у 2022-му, за місяць до нападу на Україну. І скрізь спрацьовувало, як по нотах. Сценарій 1968 року, літаки ІЛ-76 проєкту 1971 року, спрацьовували аж до 2022-го — півстоліття.
Але не в Україні. Тепер цій завойовницькій архаїці нарешті покладено край.
Ми знали їх, як облуплених, бо до 1991 року були одними з них. Так, невимовно соромно, чехи, але в 1968-му українці були по інший бік танкової броні. З огляду на те, з якою швидкістю на окупованих територіях усіх чоловіків призивають до війська, ми зараз воюємо й за те, щоб більше ніколи не заїжджати в Європу на іржавих танках Т-72 у складі російської орди.
Миру не буде, не тіште себе.
Але кожен зараз обирає, на чиєму боці битиметься. Українці обрали бік світла. Міру, якою армія радянської «Імперії Зла» трималася саме на українських солдатах та офіцерах, ми оцінили саме на цій війні — першій за 300 років без українців і проти українців. І виявилось, що непереможність російської армії сильно перебільшена. То була непереможність українських прапорщиків.
Тож ми знали, що слід боронити Гостомель і Васильків. А у 2014-му до повного знищення посадкових смуг обороняли Луганський та Донецький аеропорти. Саме там з’явились оті українські «кіборги» — захисники, міцніші за бетон.
Хай там як, фактор раптовості було втрачено. Васильківські аси зустріли вторгнення вже в повітрі. Наземні частини — поза казармами, по яких росіяни в перші ж години нанесли ракетно-бомбові удари. По порожніх.
Причому ми вже тоді помітили, що стріляли навіть по тих військових частинах, які розформовані десятиліття тому, а на їхньому місці встигли набудувати житлових будинків.
Перший вражений ракетою житловий будинок у Києві був зведений саме на місці такої колишньої частини.
Потім з’ясувалося, що росіяни воювали з нами за топографічними картами 1985 року, на яких були позначені всі ті вже розформовані українські В/Ч, Цюрупинськ замість Олешок, але не було позначено Чорнобильську радіаційну зону.
Вони вторглися з території Білорусі просто через Зону й заходилися рити шанці й розбили табір у Рудому лісі.
У киян волосся ставало дибки просто від цієї назви — найзабрудненішої радіонуклідами ділянки Зони, у якій навіть сосни від радіації колись змінили колір із зеленого на рудий, а людина гарантовано отримувала променеву хворобу через кілька годин перебування.
Виявилось, що ніхто з росіян, включно з командирами частин, нічого не чули про Чорнобильську аварію 1986 року. Ось просто тупо ніхто. І заплатили за свій історичний склероз і промиті телебаченням мізки сповна. Центр білоруської радіаційної медицини в Мозирі вже через кілька діб був переповнений постраждалими російськими незнайками.
Так само, за картами 1985 року, рухалися на Київ гігантські мацаки танкових колон від українських Чернігова й Сум.
Розтягувалися на десятки кілометрів. Блукали. Застрягали в розкислих українських чорноземах. Зупинялися без пального. І рухалися переможним маршем із солдатами на броні в розрахунку на те, що українська армія вже знищена авіаударами або розбіглася. І максимум, що очікує на переможну армію — спротив цивільного населення.
Під Харковом у перші дні війни розбили колону росгвардії, яка везла у вантажівках не набої до автоматів, а щити, гумові кийки й поліцейські шоломи — вони їхали не воювати, а зачищати цивільних, як колись у Празі.
Але українська армія мала чим їх зустріти, хоч світ і облетіло відео того, як зустрічали окупантів українські фермери на своїх тракторах. Але заблукалі в 1968 році колони танків палили не фермери, а «Байрактари», «Стугни» та «Джавеліни» ЗСУ, які діяли за приказкою «бий та біжи».
Останні танкові колони на лівому березі Дніпра було знищено вже в Броварах — передмісті столиці, від якого 5 км до метро.
І знаєте що? Чеські друзі колись розповідали мені, що у 1968-му радянські танки переплутали з президентським палацом і обстріляли Національний музей. Так ось, нічого вони не переплутали.
В окупованому Іванкові вони першим ділом спалили музей народної художниці Марії Примаченко, у Маріуполі — знищили музей уславленого пейзажиста Архипа Куїнджі, а кілька днів тому, уже тікаючи з-під Харкова, обстріляли ракетами музей філософа Григорія Сковороди в Сковородинівці.
Культура окупованих народів для них — ціль номер один. Тож не дивно, що в Чехії їх зрештою переміг драматург.
А вцілілу картину Марії Примаченко, яка збереглася в колекціонера в Києві, через тиждень було продано з аукціону за 500 тис. доларів. Усі гроші спрямовано на потреби Збройних сил України. Так переможемо. Можливо, нам буде важко, але соромно вже не буде.
Для Українського журналу, Прага.
