Лютий 22 року показав також, яку зручну для життя країну ми побудували.
З одного боку до нас доходило здивування загарбників, що в українських селах асфальт і ліхтарі на вулицях, а старезні бабусі Черніговщини користуються планшетами, яких усі ці буряти й тувинці у себе вдома взагалі не бачили на 25 році життя, не кажучи вже про пріснопам'ятні унітази. Говорячи просто - скільки в нас з'явилося того, що можна пограбувати.
З іншого боку, наші викинуті в Європу мами з дітьми з подивом довідувалися, що і медицина в нас була не така погана, як її всі лаяли, і школа попри все нічо так, і банківські розрахунки з картки на картку працюють, як годинник, не кажу вже про салони краси в кожному ПГТ і моду на ногті. Вони всі там носять минулорічні кольори!
Я можу називати ще багато аспектів цієї зручності, як ось сяючі заправки на будь-якій завалящій трасі Київ-Переяслав, в яких хочеться попросити політичного притулку, найдешевший у світі і швидкий інтернет, мобільне покриття всієї країни аж трьома операторами, розписані фресками супермаркети, смачні продукти, зручний транспорт (так, включаючи нелюбимі урбаністами маршрутки, які возять людей в будь-яку точку міста), нова пошта, інтернет-магазини, засилля приватних авто, будівництво церкв і елеваторів, туристичні мандрівки олл овер зе ворлд, готелі, з яких не хочеться виїжджати,
неймовірна українська озвучка фільмів, втричі правдивіші за російські українські переклади, коли важить тільки, що сказав автор, а не що подумає про це перекладач і цензор, українську музику на радіо - тощо тощо тощо
Раніше я боявся таке думати, але зараз бачу, що цю втрачену нами епікурейську картину всі ці 30 років будувало моє покоління - 50+
Під себе, з лозунгом "нам тут жити". Хай там як, ми пройшли важкі випробування 90-ми й навчилися бути ефективними, ми знаємо, чого хочемо, ми, як виявилося, готові це захищати. Цю зону комфорту ми собі побудували самі.
Мені здається, ще одною рисою нашого покоління була майже повна відсутність ейджизму. За всі галузі не скажу, а у літературі хіба що в дупу талановиту молодь видавці не цілували. А може когось і цілували. Ну і в політиці мені теж було помітно. Усілякі ламберсексуали на кшталт Нефьодова й молоді міністри інфрастрктури з'явилися в суспільному просторі ще в попередню каденцію.
На цьому нас, схоже, і підловили. Зеленський і Слуги - проект, що виїхав на ейджизмі. Союз онуків і бабусь.
Я не буду писати, що був прикро вражений якоюсь тваринною ненавистю до старших, яка полізла з цілком притомних, здавалось би, молодших людей. Порошенка позиціонували як старого пердуна, якому протистоїть модний молодьожний гроза авторитетів. І всі повелися, хоча різниця у віці між претендентами була всього 12 років. Недурачок 43 років - це не дуже про молодь, це про інфантилізм. Ну ок.
Не буду коментувати кадрову політику Слуг, мені іноді здавалося, що вік був головним критерієм, скажімо, призначення Шкарлета міністром освіти відбулося просто тому, що він наймолодший ректор. В інші графи й не дивилися.
Можете самі по-новому подивитися на більшість зелених призначень під цим ейджистським кутом зору. Воно працює і має безліч прикладів, як ось недавній призначенець "Укроборонпрому", який за свою стрімку кар'єру побудував 1 танк.
Це призвело до того, що моє покоління 50+ просто випало з тяглої передачі влади від старших до молодших, як воно досі більш менш природним шляхом тривало.
Мені найбільше це було помітно на прикладі Шевченківського комітету. Ось премія ще в руках аксакалів на кшталт Герасим'юка і Матіос, її отримують під кінець творчої біографії за вагомий внесок якісь спілчанські діячі, вище неї тільки небо. Вжух, і в комітеті вже засідають хіпстери-клієнти Макарова, а отримують за може й гарний, може заслужено розхвалений, але дебютний твір. А далі ж що?
Не дивно, що дехто з письменників мого покоління, які особливо не саморекламувалися, але сподівалися, що ось дійде черга і до них, трохи в ахуї. Я не сподівався, але солідарний з ними. Їх купили на "вас тут не стояло", варто було відлучитися з черги, щоб пописати романів.
Ну, але пишу я цей лонгрід не для скарг. Просто останнім часом помітив, що мамчині ейджисти усіма фібрами душі підтримують руйнування всього хорошого і зручного, побудованого моїми сверсниками, і мною, блять, і мною, просто тому, що це зроблено "старими пердунами".
Просто свято непослуху.
Життя змінилося, воно вже ніколи не буде таким, як було. Не стійте на шляху прогресу.
Я так часто чую цей рефрен, що мені стає лячно.
"На шляху прогресу" раз пораз стають паперові рецепти на ліки, грошова готівка (!),
видавці на літературних фестивалях, український дубляж (!!!) Тощо тощо тощо
Це абсолютно тупе руйнування несучих конструкцій української держави, але подане в ейджистській обкладинці, як неймовірний прогрес. Ну й що, що затори на Бесарабці весь день, зате які велодоріжки, по яких раз на годину проїде електросамокат?
Навіщо відновлювати висаджену ГЕС, коли такий Великий Луг?
Дзуськи. Не буде по-вашому. Тому що ваше друге ім'я некомпетентність, починаючи з верховного вискочки й закінчуючи "крутою" інтерв'юеркою, яка питає в Іво Бобула, чи слухав він в молодості Цоя. Так це не працює. Якби не війна, я б сказав, що покоління 50+ неминуче повернеться, щоб починити все, що ви з хунвейбінським задором зламаєте і викинете, просто тому, що в Швеції субтитри.
Але війна. Багато хто не повернеться вже. Можливі варіанти.
