Я бачив, як генерал поліції особисто очолив звільнення Ірпіня і заїжджав в місто на першій машині під обстрілом рашистів.
Я бачив, як ротою на бойовій позиції командував старший солдат, який раніше ніколи не служив в армії, але досягав неймовірного результата при мінімальних втратах.
Я бачив, як сержант, який був до війни фермером, зміг налагодити внутрішнє забезпечення у батальйоні на бойових позиціях на найвищому рівні.
Я бачив, як кадровий лейтенант попросився перевестися з бойової позиції на кухню через годину перебування там.
Я бачив, як майор особисто очолив евакуацію та витяг на собі з поля бою пораненого снайпером.
Я бачив, як людина, у якій я попросив підтримку через тиск з боку влади, відвернулася і промовчала, бо вже була на контракті у владі.
Я бачив, як полковник командував РВП, куди він перевівся, щоб воювати, а не сидіти у штабі.
Я бачив, як людина носила вишиванку, постійно виголошували "Слава Україні" та розповідала про патріотизм, але першою шкурнула за кордон і мовчала у всіх соцмережах поки наступ рашистів не був зупинений.
Війна показує головне - звання, статус та вік не завжди відіграють головну роль. Важлива сама людина та її суть.
А суть війна показує дуже добре.
І зникає бажання навіть тиснути руку деяким ЛСД.
Принаймні, я точно декому більше не простягну руки, через те, що знаю, а когось обійму, як побратима, хоча раніше ворогували.
Війна, вона така...
Збиває пафос, шелуху і виявляє все найкраще та найгірше, але не всі хочуть це бачити.
