Диявол, як відомо, криється в деталях. Російсько-пропагандистський диявол – тим паче. Ще й зважаючи, ким за фахом є не лише російський президент, а й дуже значна частина його оточення.
Приховані пропагандистські меседжі, що ховаються в малозначущих, як на перший погляд, деталях буває важко помітити й розпізнати. Але майже як за тим анекдотом: “Ти їх не бачиш – а вони є”. Тож коли в нас інформаційна війна, яку ми хочемо виграти, ці деталі набувають вирішального значення.
Як зветься країна, федеральним канцлером якої є сьогодні Ангела Меркель? Так, Німеччина. А інакше? Теж не питання – ФРН. Оця коротка (й така зручна!) абревіатурна назва зустрічається в наших ЗМІ повсякчас – немає сенсу робити гіперпосилання на загальновідоме. Мабуть, не існує жодного ЗМІ, який би не вживав цієї абревіатури – ФРН. Причому дедалі частіше саме вона фігурує в публікаціях у найпершому ж згадуванні цієї країни, в деяких, особливо новинних, публікаціях цю країну позначають лише так.
Зручно, практично, та ще й синонімічний ряд задля уникнення повторень утворюється? От тільки існує у світі країна – Федеративна Республіка Бразилія. Зовсім не рідко згадувана в ЗМІ. Менше з тим, жодного разу не доводилося зустрічати, щоб її називали ФРБ. Так само не доводилося зустрічати, щоби Східну Республіку Уругвай (це офіційна назва) бодай коли-небудь назвали СРУ, а Кооперативну Республіку Гайана – КРГ.
Велика Британія, Сполучене Королівство. Хоч так круть, хоч інакше верть, а довго й незручно. Незрівнянно довше, ніж слово "Німеччина". Але не зустрічаються в наших ЗМІ абревіатури – ані ВБ, ані СК. Хоча в самій Великій Британії широко вживається як UK, так і GВ. Ба більше: на церемонії відкриття Олімпіади в Сіднеї 2000 року британська команда йшла під табличкою з назвою GB&NI, тобто Велика Британія та Північна Ірландія.
Але ні: абревіатурні назви Великої Британії наші ЗМІ не вживають, а от Німеччини – залюбки. Парадокс? Зовсім ні. Тим більше що так само роблять і російські ЗМІ.
А як там “у них”? Пошук у гуглі на абревіатуру FRG відсилає до статті у вікіпедії “West Germanу” – тобто до тих часів, коли Німеччина була поділеною на дві держави. Пошук німецької абревіатури BRD приводить до статті, зміст якої точнісінько збігається з тим, про що мені розповідали люди, які читають пресу німецькою мовою.
Отже, абревіатура вживається лише у двох випадках. Перший: коли контекст вимагає вживання офіційної назви, причому повна назва Bundesrepublik Deutschland уже фігурувала в тексті. І другий випадок: коли йдеться про Західну Німеччину до 1990 року – задля протиставлення її Східній Німеччині, НДР.
Усе, крапка, в усіх інших випадках уживають просту назву, тобто відповідники до назви Німеччина. Без жодних абревіатур.
Широке вживання абревіатури ФРН – це питома риса суто пострадянської журналістики. Тобто тієї, що копіює російські штампи. І мета видається цілковито прозорою – навіяти публіці, ніби від 1990 року нічого не змінилося, біг часу завмер. Й, окрім ФРН, у світі буцімто так само існує й “наша” НДР. А отже, існує й СРСР. Оце вживання абревіатури ФРН консервує картину світу, змушує аудиторію бачити його таким, яким він був тридцять років тому.
До речі, п'ять років тому у відповідь на німецьке обурення анексією Криму на найвищих щаблях російської влади публічно лунали слова про буцімто “незаконну анексію ФРН НДР у 1990 році”. І варто мати на увазі (й тій самій фрау Меркель, до речі, теж): ці слова доводять, що Росія визнає об'єднання Німеччини лише задля годиться, тільки на словах. Так само, як лише на словах визнає розпад СРСР. І політика Кремля (а отже й лексика одержавлених російських ЗМІ) ґрунтується на постулаті, що буцімто об'єднання Німеччини є незаконним і несправедливим. У своїх внутрішніх стратегемах Кремль і надалі вважає НДР анексованою незаконно, а отже такою, що буцімто юридично існує. Просто поки що не настав час, щоби Кремль заявив про це відкрито.
Згадаймо, що саме в НДР пройшли молоді роки такого собі Путіна, й усе стане по своїх місцях. І можна припустити, що зникнення з політичної мапи комуністичної Східної Німеччини стало для російського вождя не меншою психологічною травмою, ніж розпад СРСР. І з цією травмою він не змирився.
А ще згадаймо, що радянський канцелярит узагалі безбожно зловживав абревіатурами (любов усіх тоталітарних режимів до абревіатур – узагалі цікава тема). СРСР, УРСР, БРСР, РРФСР, ЕВСИОЕЕКЕАОРЛГНН (даруйте, в цьому разі це було просто натискання випадкових клавіш наосліп, але результат майже не відрізняється від радянської практики). Пригадалося: 1988 року мене змусили переписати заяву про надання мені закордонного паспорта (тоді його видавали на одну поїздку), бо я написав: Польща, а треба було – ПНР, і тільки так.
І нині російські ЗМІ називають свою країну РФ. А Білорусь – РБ. Щоби було за радянською традицією, щоби продовжувало її. Хоча офіційні назви країн із двох слів, тим паче коли одним з яких є “республіка”, скорочувати взагалі не заведено – заведено вживати просту назву. На цьому тлі вже й звично виглядають так звані “ДНР” та “ЛНР”, вже й неочевидно, що ці утворення взагалі не мають простих назв.
Тож наші ЗМІ, ретранслюючи незначущий, здавалося б, російський штамп, тим самим ретранслюють російську геополітичну ідеологію. Але це далеко не єдина “дрібничка”, у якій ховається російський пропагандистський диявол.
“Колишній СРСР”. Майже третину століття вже немає того СРСР. Але російська пропаганда все навіює й навіює: мовляв, наша країна – “колишній СРСР”. Мовляв, “держава розпалася, а країна залишилася”. Це такий додатковий спосіб навіювати аудиторії буцімто несправжність і незначущість незалежності колишніх радянських колоній. Навіювати ідею буцімто неприродності й тимчасовості розпаду СРСР. А українські ЗМІ копіюють і копіюють цей суто пропагандистський винахід. Уявіть собі, що вже по Другій світовій війні ми все ще називали би Львів “колишньою Австро-Угорщиною” й ставили б його в один контекст із іншими колишніми територіями цієї імперії. Але ж це був би такий самий часовий проміжок від розпаду Австро-Угорщини, як нині від розпаду СРСР!
Так, згадування про колишній СРСР буває доречним, коли йдеться про совкові атавізми в нашому житті, – от саме тоді, коли треба показати їхню совковість. Коли йдеться про історичні факти часів існування СРСР, варто згадувати просто СРСР, без усілякого “колишній”. В усіх інших випадках (скажімо, “Київ закупив найбільше в колишньому СРСР уживаних трамваїв”) це очевидна ретрансляція російської пропаганди.
“Колишня Югославія”. Від розпаду Югославії минуло майже стільки ж часу, як і від розпаду СРСР. Країни, що виникли на її місці, дуже сильно й далеко розійшлися між собою. Для російської пропаганди вживання “колишньої Югославії” – це ще один спосіб навіяти аудиторії, буцімто час зупинився тридцять років тому. Ніби відтоді світ впав у летаргічний сон і нічого-геть-нічого не змінилося. Навіяти, власне, підміну історичних епох, підміну модерності минулим.
У вживанні оцієї “колишньої Югославії” виразно проглядає й інше: намагання авторів приховати своє незнання країн, про які пишуть, – брак бодай елементарних знань про них, на рівні назв і розташування на мапі. Втім, це є загальною хворобою: з численних матеріалів найрізноманітніших ЗМІ стає очевидним, що їхні автори ніколи в житті не тримали в руках атлас світу. Але це – окрема велика тема.
“Прибалтика”; “У Польщі, Чехії, Угорщині, Прибалтиці...”. Не існує такої країни – Прибалтика. До Балтійського моря виходять дев'ять країн, то чому тоді Польща не “Прибалтика”? А Естонія, Латвія й Литва – хоч яким дивним це здасться багатьом авторам – дуже різні між собою.
Даруйте за ліричний відступ, але от уявіть собі якийсь туристичний природний об'єкт. У Литві шлях до нього вказуватиме який-небудь красивий, винахідливий, вигадливий вказівник, стежку буде вимощено якоюсь незвичною кольоровою крихтою, обабіч неї будуть чудернацькі або інсталяції, або конструкції з квітами, біля самого об'єкта буде такий самий вигадливий, чудово стилізований стенд. В Естонії це будуть винятково прості, звичайні вказівник та стенд, але ідеально пофарбовані й із ідеально чіткими написами, проста, але ідеально рівна й чиста ґрунтова стежка, жодних інсталяцій і взагалі мінімум художнього оформлення – все максимально близьке до природного. У Латвії це буде щось середнє, але далеко не таке вигадливе, як у Литві, й не таке акуратне та доглянуте, як в Естонії: трохи калюжиць на стежці, трохи подряпинок на стенді, трохи погнутий вказівник, трохи зів'ялі й випадково розташовані квіти... Це я до того, що об'єднувати ці три країни далеко не завжди є підстави. Поєднує їх знову-таки лише радянська й російсько-імперська історія.
А в Європі існують три країни, які мають набагато більше підстав для об'єднавчого згадування. От тільки чи часто ви зустрічаєте в українських ЗМІ назву Бенілюкс?
“Як у Європі”, “А от у Європі”. Не існує такої країни – Європа. І Європейський Союз – це не країна. Кожна країна ЄС має своє законодавство, кожна країна сама вибудовує свою політику. Центральні органи ЄС – то не “Брюссельський ЦК”, вони не можуть наказувати країнам-членам, суверенітет ЄС є вторинним, похідним від суверенітету країн-членів. Відносини між країнами – членами ЄС найменшою мірою не мають нічого спільного з відносинами між органами влади СРСР та радянськими республіками. ЄС загалом не має нічого спільного з СРСР.
Російська пропаганда, по-перше, вживає оце “у Європі” як протиставлення, щоби постійно втовкмачувати своїй аудиторії: “Ми – не Європа, Європа – це щось зовсім інше, де люди ходять догори ногами й узагалі все інакше, ніж у нас”. А по-друге, втовкмачує аналогії між ЄС та СРСР: мовляв, “наш союз розвалили, а потім самі такий самий собі збудували”.
“Блок НАТО”, “Альянс”. Ви ніколи не знайдете, щоби “блоком” або “альянсом” називали СНД, або російський Митний союз, або будь-яку іншу організацію, що виникла під орудою Москви.
Починаючи ще з радянських часів, слова “блок” та “альянс” мають відчутне негативне змістове навантаження. Точнісінько як “шпигун” на противагу “розвіднику”. Тож варто це враховувати. За допомогою вживання цих слів російська пропаганда навіює аудиторії ставлення до НАТО як до чогось ворожого. Україна нібито ставиться до НАТО не так. Українські проєвропейські ЗМІ – тим паче. Але оці “блок” та “альянс” фігурують повсякчас. Виходить, як в СРСР за часів Хрущова: “Щиро вітаємо дорогого товариша Тіто та його кліку”.
“Олігархи” – “американські олігархи”, “європейські олігархи”, “чеський олігарх”, “польські олігархи”. Російська пропаганда визначає олігархами просто дуже багатих людей, лідерів бізнесу. Нерідко доводилося зустрічати й “олігарха Білла Гейтса”, й “олігарха Марка Цукерберга”. Мета російської пропаганди в цьому разі – навіяти аудиторії, що буцімто в Росії все точно так само, як і в усьому розвиненому світі, між нею та цивілізованим світом немає жодної якісної різниці. А це, варто зауважити, – один із наріжних каменів російської пропаганди.
Насправді олігарх – це не кількісне, а якісне поняття. Яке позначає зовсім не лідера бізнесу, а модерного лендлорда, який не отримує комерційний прибуток, а стриже ренту, експлуатуючи чи то національні ресурси, чи то монопольне право на надання державних послуг. Олігархи – це люди, які своє економічне лідерство здобули не на ринку, а в коридорах влади. Це люди, в яких не влада завдяки багатству, а багатство завдяки владі. Наявність олігархів є беззастережним маркером того, що політико-економічний устрій цієї країни не має нічого спільного з тим, який панує в цивілізованому світі.
“Елітний” – “елітний готель”, “елітний ресторан”. Так, здавалося б, таке визначення закладів існує й у ЗМІ демократичних країн. От тільки є відчутна різниця в змісті.
У демократичних країнах “елітний” – це найвищого розряду. У фразі “елітний ресторан” йдеться про належність цього закладу до еліти ресторанів, у фразі “елітний готель” – до еліти готелів, тобто ресторанів та готелів, найкращих із-поміж найкращих.
У російсько-пропагандистському словнику це слово стосується вже людей: “елітний” означає “тільки для еліти”, “не для всіх”, “не для вас із вашим свинячим рилом”. Тобто слово “еліта” означає вже не поділ закладів на класи та розряди, а поділ клієнтів на вищі й нижчі стани. У російські пропаганді слово “елітний” має те саме значення, що радянський префікс спец-, тобто для найвищої номенклатури, закритий і недосяжний для “простих трудящих”.
Вживаючи інтернаціональне слівце, але з ледь помітною підміною значення, російська пропаганда в такий спосіб приглушує й придушує опозиційні настрої: мовляв, нема чого нарікати на російські порядки – скрізь в усьому світі такі самі.
Слово, а тим паче назва або визначення, – це поняття. Воно транслює певне, цілком визначене ставлення до об'єкта. Саме вживання тих або інших понять створює й здобрює той ґрунт, на якому згодом пишним цвітом проростатимуть уже й прямі пропагандистські меседжі. Бездумно вживаючи російські пропагандистські термінологічні штампи, ми в такий спосіб поширюємо на Україну та українців ставлення російської пропаганди до світу, що нас оточує. Ретранслюємо отой пропагандистський “двадцять п'ятий кадр”.
І замість постскриптуму. Сталася трагічна подія – зазнав катастрофи український літак. Перелічуючи країни, громадянами яких були пасажири, чимало видань робили це так, як НВ: “Також 82 – громадяни Ірану; 63 – Канади, 10 – Швеції, 4 – Афганістану, 3 – ФРН, 3 – Великої Британії”. Так було весь день 8 січня, але вже 9 числа НВ змінило написання: “Ірану, Канади, України, Швеції, Афганістану, Німеччини і Британії”. Втім, тенденція залишається помітною: назва Німеччина дедалі більше зникає з наших ЗМІ, її дедалі більше підмінює назва ФРН. Привид “нашої НДР, де несе службу звитяжний супермен Путін”, таким чином, являється нашим ЗМІ дедалі частіше.
