... Влад піднявся сходами на третій поверх і кинув рюкзак під ноги, машинально ляскаючи долонями по кишенях у пошуках ключа від квартири. Щось тут змінилося з 2015-го, коли він пішов на війну.

Напевно, стіни пофарбували? Або тітка Люба виставила на сходи нові квіти в радянських часів вазонах, коричневих, з нехитрими візерунками - он їх скільки!

Йому здавалося, що запахи залишилися ті ж - смачного м'яса і запашного чаю. У самому центрі Харкова, в старовинному будинку з високими стелями, де хто попало не живе. Хіба що він, ще молодий для цього будинку "оторва", на успішному стартапі сколотивший суму, достатню для покупки "двушки", навіть тут, в цьому районі великого міста. Але вони швидко звикли до нього, стриманого, шанобливого, цілеспрямованого нового сусіда - і тітка Люба, харківська інтелігентка, вдова вченого. І сім'я великого ділка з родоводом, нащадка радянських партійних чинів, з немаленькими статками. І дід Андрій з четвертого, який в свої сімдесят володів великою будівельною фірмою і вивергав далеко не інтелігентні потоки побажань підлеглим. Влад посміхнувся, згадавши почуті щоранку крики, що доносились згори. Звичайні телефонні розмови, коли в тебе працює безліч людей, що поробиш?..

Ключ чомусь не підходив. Він знову і знову намагався повернути його в замковій щілині, але, нарешті, стало ясно, що замок змінили. І не встиг Влад отямитися від подиву, як біля дверей почувся шум і вони відкрилися. На порозі квартири стояла жінка середніх років в червоному шовковому халаті, з кілометровими віями і обвислою шкірою на колись пружних щоках.

- Ви хто?!!

Влад зробив крок назад, але наткнувся на свій рюкзак, кинутий під ноги. Озирнувся на всі боки, перевіряючи, чи не помилився квартирою. Чи не помилився будинком, в кінці-кінців. Але ж ні - як можна забути свій будинок всього лише за чотири роки перебування на війні?

- А хто ви? І що ви робите у мене вдома?..

Жінка почервоніла і гучним голосом покликала когось із глибини квартири. Поруч з нею на порозі з'явився невисокого зросту, але насуплений і войовничий, мабуть, чоловік.

- Хто ви?!! - Продовжував Влад. - Я потребую чіткої відповіді!!

"Чоловік" похмуро оглянув його камуфляжні штани і запилюжені черевики. Болотного кольору футболку на міцній фігурі і лежачий на підлозі плямистий військовий рюкзак. На секунду, як здалося Владу, на його обличчі промайнув переляк. Чоловік заштовхав жінку в червоному халаті всередину квартири і потягнув за собою двері, щоб закрити їх.

- Ми купили цю квартиру два роки тому. І у нас є всі документи, - швидко промовив він.

- Які, до біса, документи ?! - Влад нічого не розумів, стискаючи міцні кулаки,- Які документи, мать твою ?! Я зараз виб'ю тебе звідси !!

Над головою чоловіка витягнулася рука в червоному і простягнула папери.

- Це копії! Читай !! Ми купили цю квартиру, у нас все законно, ми нічого не знаємо !! - Вереск продовжився вже за дверима, так як вони все ж таки зачинилися, а Влад ошелешено вчитувався в дрібний шрифт договору купівлі-продажу. Його власної квартири, проданої в його відсутність.

Короткі гудки в трубці говорили про те, що абонент зайнятий. Він набирав знову і знову, але додзвонився лише з десятої спроби. Голос тітки ніби був готовий до цього дзвінку:

- Владик, ти?

- Я. І я не зрозумів, що відбувається...

- Ти повернувся, Владик?

Її нудотно-солодкуватий голос ніколи не припиняв дратувати його, відчувавшого фальш в будь-якому її вигляді. Він ніби наяву представив її чиновницьку постать, її погладшавшу фігуру і всипану коштовними кільцями повну руку, що звикла ставити підписи на документах.

- Влад, ми не думали, що ти повернешся, любий.

- Я що, рахуюсь в зниклих безвісти?! У загиблих? !! Що з моєю квартирою, тьоть Валь?! ..

Вона мовчала. Він чув її важке дихання, і в який раз скривився від неприязні, взаємної, втім, яка з роками лише підсилилася.

- Я тебе туди не посилала, - нарешті, вимовила вона. - І не приїжджай зараз, нас немає вдома.

І кинула трубку.

"Не стартуй на емоціях ... Не стартуй ..." Так він не раз заспокоював себе, зіткнувшись з черговою проблемою в своєму житті. Як і того разу, коли колишній друг кинув на гроші. Як і тоді, коли хотілося прирізати взятого в полон росіянина, який убив побратима прямо на його, Влада, очах. Прирізати, суку, і не в емоціях справа, а в помсті. В справедливості.

Він з силою, сам того не усвідомлюючи, штовхнув ногою найближчий горщик з квітами, що стояв на сходинці. І той з гуркотом покотився вниз, розсипаючи землю і розлітаючись на черепки. Коричневі, радянських часів, з невигадливим візерунком. Таким же примітивним, як і всі спроби долі створити йому, прийшовшому з війни, неприємності ...