Мені не дуже цікаво яким ти був, стотисячний «двохсотий».

Був ти з міста чи з дєрєвні, русскій чи бурят. Помирав ти швидко чи довго, стягуючи замерзлими руками джгут Есмарха на закривавленій кінцівці.

Чи були в тебе діти. Чи є дружина. Чи жива мати.

Вилив ти свою кров у Запорізьку землю, чи у жирний ґрунт Донбасу, чи у степ Херсонщини.

Нецікаво, правда.

Єдине, що мені цікаво знати про тебе, стотисячний «двохсотий» – чи був ти у Бучі. Або у Маріуполі.

Чи був ти серед тих, що катували наших полонених військових в «Ізоляції» або дітей у Херсоні. Гвалтували жінок на Харківщині. Кидали гранати у бомбосховища під Києвом.

Я сподіваюсь, що був.

Бо це означає, що наша робота після кінця війни стала трохи простішою. На якусь маленьку долю.

Знайти і винести вирок. Знайти і винести вирок. Кожному з них.

Я сподіваюсь, ти був одним з них і спростив нам завдання.

Ну а як ні – то ні.

Все інше нецікаво, стотисячний «двохсотий».