У мене є свій список того, коли мені страшно.

Коли я побачила що залишили після відступу окупанти в Бучі та інших містах.

Коли загинула людина, з якою я і досі веду внутрішній діалог і не усвідомлюю що її більше немає.

Коли я бачу в стрічці звістки про загибель людей, яких я знала. Або не була знайома особисто, але знала про них та їхню діяльність, у нас були спільні друзі в реалі, один бік барикади.

Я бачу фото космічно красивих людей, з неземним світлим поглядом очей, що пронизує серце наскрізь.

Коли я думаю, хто і що заповнить ту порожнечу, що залишається після них.

Де взяти стільки світла та любові, щоб заповнити ці чорні діри в грудях?

Коли я боюсь, що не дай Боже, ми дозволимо їх зрадити.

І коли я боюсь за тих, хто там зараз на лінії вогню.

За тих, хто ось тільки був просто знайомим, з ким пили каву і хто тепер окопується десь на позиціях, про які не можна казати.

За тих, чиїх імен я не знаю. І за тих, кого люблю.