Колись її зрадили. Обманом поцупили батьківську спадщину, виставивши перед оточуючими негідною мати те, що належало їй по праву.

Про неї казали, що вона занадто слабка та довірлива, занадто чемна та дружня – в цьому світі таких рвуть на шматки. Вона все-рівно той спадок не втримає, є більш достойні його мати, вони знайдуть йому застосування.

Пережила. Пішла далі, але така ж довірлива. У неї позичали речі та не повертали. Ночувала далека рідня, та не дякувала. Її добротою користувались, знали, що вона не відмовить. Бо ж типу “людяна”.

Я би написала інший текст про “людяність”, бо це ж мало би бути про людей – але в даній алегорії людей поряд і не було. А тому і взаємної людяності теж. Бо ті, хто був поряд, якось вдерлися до її квартири, пограбували та пошматували її тіло. Цілком “людяно”, за їх поняттями. Бо в цьому світі, повторимося, таких рвуть на шматки.

Вона кинулася до всіх, кого знала. Хтось вислав їжу. Хтось ліки. Хтось зателефонував навіть і висловив слова стурбованості. Вона, в синцях і порізах, з переламаними ребрами, дивилася з балкону вниз, на проїзджу частину, де хтось скандував якісь гасла, хтось підкидував до її балкону квіточки, хтось пускав сльозу, хтось надсилав повітряні поцілунки та, побачивши її поранене обличчя, хрестився та йшов собі далі, хитаючи головою.

Сама. Або майже сама. І я порадила би їй повернутися в своє минуле та змінити свій стиль життя, – але ж це неможливо. Вже не повернеш того часу, коли можна було не віддавати спадщину. Коли можна було чітко й зрозуміло відправити невдячну далеку рідню геть. Закрити перед ними двері, або виставити рахунок. Коли можна було навчитися казати “ні”, якщо дійсно хочеш відмовити.

Повернутися та змінитися.

Неможливо. Нікому з нас неможливо.

Ще є шанс зупинитися на хвилинку в тій точці відліку, де знаходишся, і далі йти по життю іншою людиною. Не безвідмовною. Не довірливою. Не слабкою. Я уявляю, як би вона зараз, перемагаючи біль, зібрала себе до купи. Прийняла би всю допомогу, яку дають. Прийшла би до тями, а потім

– замінила замок на дверях;

– викреслила би з життя всіх непотрібних;

– налагодила би зв’язки з тими, хто не відвернувся;

– подала би до суду про спадщину;

– набралася би сили фізичної та моральної,

і била би. Била би з усією своєю люттю. Щоб вибити бажання у своїх кривдників надалі себе ображати, чи зазіхати на її майно. І поряд – лише ті, хто тоді не поцілунки надсилав, а піднявся сходами, та постукав у її двері, щоб допомогти. Поряд лише ті, хто чергував біля її постілі, коли вона, закривавлена, не могла встати. Поряд лише ті, хто здатен на дії. Хто вони, скільки їх – це вже в кожного особиста історія. Або ж нікого не було.

Бо слова ніщо. Вчинки – все.

А далі…

Дивитися, кого пускаєш до себе додому. Кому пробачаєш. З ким про щось домовляєшся. Хто тобі відчиняє двері, кому готуєш сніданки, кому дозволяєш пити каву на своїй кухні. Чи не риється він в твоїй сумочці? Чи не відводить він очі, коли клянеться у своїх почуттях? І чи не отримаєш ти ножа у спину, бо ж наче досить?

Ножів?

Ножів ДОСИТЬ. І від чужих, і від своїх.

P.S. Щось мене “понесло”). Але якби Україна була жінкою, я би хотіла, щоб надалі вона була іншою. Бо ж в цьому світі надто добрих розірвуть на шматки.