"... Я був - Ірпінь, Буча, Гостомель, Харків (Салтівка, Циркуни), Суми, Соледар, Сєверодонецьк, Бахмут... Але так тяжко, як в Бахмуті, ще не було.

Бахмут - пекло."

Тут можна було би ставити крапку, бо складно щось додати. Що я розумію, як це? Що я уявляю себе на твоєму місці? Бачу, як ви тягнете пораненого крізь руїни, які зусилля ви прикладаєте. Як берці провалюються в весняну багнюку, як ви по коліна в воді. В повній снарязі й під постійними обстрілами. Бачу кладовище автівок в бахмутському лісі. В тій самій багнюці. Сірий, непривітний ліс, і багато заліза, яке вже не поїде. "І спг капець", але що поробиш?

Ти озираєшся на "ландшафт", який давно спотворений, і кажеш, що це "романтика". А я бачу руїни, холод і сірість. І заряджену техніку, націлену на ворога. Ось це - твоє сьогодення.

Колись там було навіть красиво...

Колись.

Я лише бажаю тобі довгих, довгих, довжелезних років життя, і щоб їх було якомога більше. Бо автівки в бахмутському лісі колись стануть лише спогадами. Бо ландшафт колись повернеться до життя, і навіть серед руїн розквітнуть квіти. А у тебе попереду, сподіваюсь, найкраще. Бо той, хто йде по лезу - заслуговує на яскраве майбутнє. Бо він вміє його цінувати. Ти, звичайно, кажеш, що не важливо, скільки - важливо як.

Важливо.

Але живи. Дуже прошу.