"Транзит - так.
Допомогти Україні - так.
Імпорт товарів - ні..."
Ці покоління вже не пам'ятають, звісно, як росіяни зайшли в Польщу в 1939 році.
Або не можуть зараз уявити, як Польщу бомбардують літаки Люфтваффе.
Як німці й росіяни потискають один одному руки, зустрівшись на території, звідки втік уряд та частина армії.
Не переживуть знову ту 4 годину ранку, 17 вересня 1939 року, яка стала початком пекла для поляків.
А ми ж тоді були окуповані.
Мільйони з нас знищені більшовиками. Зморені голодом. Депортовані.
І так захистити польські кордони від росіян, як ми захищаємо їх сьогодні - ми не могли.
Звісно, що захищаємо в тому числі завдяки допомозі союзників технікою та грошима, але ж воюють НАШІ громадяни. Я не знаю точно, чи були якісь дослідження щодо кількості українців, готових захищати Україну зі зброєю в руках - але мені здається, історія цієї сучасної війни вже довела, що їх було не мало.
Бо ж росіяни не перетнули польський кордон, а російські ракети, які летять біля поляків, збиваємо саме ми.
Може була якась невдача, але ж ми у війні, яку не ми почали.
Я дуже проти надалі називати когось братами. І проти того, щоби хтось ліз до нас брататися.
Це непотрібні сантименти в тих реаліях, що у кожного з нас незалежна держава, і треба дбати про її інтереси.
Ми вдячні за допомогу, але ж і хотілося би розуміння тих, хто допомагає, що ми не халявщики, щоб аж так.
Життя в обмін на те, щоб до вас не підійшов впритул неадекватний росіянин з гранатою, і не влаштував бомбардування Варшави, як Київа, Харкова, Одеси, Запоріжжя, Херсона й інших наших міст - досить суттєвий внесок.
Ситуативні союзники - цього досить.
І тут хтось скаже, що ж і польські фермери захищають свої інтереси.
Але їх поля не заміновані. Не пошматовані снарядами.
Їх трактори не підриваються, намагаючись підготувати землю до посівної, щоб виростити ХОЧ ЩОСЬ, на що потім можна жити.
І тому ці дивні транспаранти "Допомогти Україні - так, імпорт з України - ні..." - це якраз те, що суперечить одне одному.
Нам дуже потрібні друзі. Бажано, щоб вони усвідомлювали реальність.
У нас була своя четверта ранку, в лютому 2022 року.
І ми, навідміну від польських фермерів та польських перевізників, це не те що пам'ятаємо - ми живемо в цій четвертій ранку, під вибухами, вже кілька років. У нас ця четверта ранку не закінчується. Ми в ній працюємо, воюємо, обробляємо поля, виховуємо дітей, не без помилок у нашій внутрішній політиці, і не без помилок нашої ("простигосподи") влади.
Але до польських фермерів російські танки не дійдуть.
Може, хтось їм про це нагадає?
