1. Про вологі мрії Москви.

Натрапила на запис нещодавного виступу мера Москви, який разом з москвичами живе в якійсь паралельній реальності.

Вони планують реорганізувати 25% столиці та побудувати вдвічі більше житла, ніж введено до сьогодні – до 2025 року. А Москва, за його, мера, уявленням, має стати найкращим містом у світі. До того ж фінансування московських амбіційних проектів не знизилося, як він сказав.

Я наче наяву почула стогін Татарстану, чи Якутії, чи заздрісне зітхання якогось Волгограду, чи передсмертний вскрик Чити, де вже як доміно почали закриватися виробництва та втрачати роботу люди.

Мені завжди муляла ось ця назва: “європейська частина Росії”, наче вона має відношення до Європи хоч територіально, хоч ментально. Зрозуміло, що чим ближче до Європи, тим більше бісеру треба метати в очі, щоб Росія вважалася нормальною країною – але ж вони зовсім не тягнуть на “європейську” частину будь-чого…

Загалом, навіть після приголомшливого програшу “спєцопєрации” на бескрайніх просторах РФ продовжуватиме хоч якось нормально жити тільки Москва. Ну, як вже було колись в СРСР, коли саме туди стікались потоки грошей, їжі, якісного одягу… Наче ненажерлива свиня, що жрала і буде жрати найкраще за чужий рахунок. І тоді хіба ось такий устрій можна називати “державою”?

2. Росіяни будують дев’ять військових шпиталів, в тому числі й у Севастополі. Але при цьому їм зовсім начхати на тисячі трупів власних солдат, яких вони не хочуть забирати з України. Соцмережі заповнені фотографіями останків тих, хто колись був солдатом – але наразі це як списаний матеріал. Це як у будівництві кажуть – розхідник. Тобто те, що з часом викидається, бо відпрацювало свій вік, і замінюється на нове – щітки, шкребки, ганчірки, рукавиці. Російські шпиталі ще поставлять когось на ноги, але ж вже 100 000 загиблих, Карл… 100 000 і буде більше! А кожного року підростають нові “ганчірки”, нові “шкребки”, нові “рукавиці” – так звана Юнармія, студенти, скоро підуть підлітки, жінки…

В Афганістані за всю війну за офіційними даними загинуло 15 000 радянських військовослужбовців (серед них, звісно, українці). В Чечні за першу війну загинуло більше 5000 солдат РФ, за другу – майже 7 з половиною тисяч. Україна відфутболила на той світ вже більше 100 000 росіян, і цей процес триває. Тому госпіталі проблему не вирішать. Бо риба згнила і з голови, і з хвоста. Тобто який сенс у чергових розпилах грошей на будівництво, якщо побудова якісної армії в цій країні неможлива апріорі?

3. Білоруси тренують російських чмобиків. Пишуть, що це говорить про перенавантаження самої російської системи підготовки мобілізованих. Але чому можуть навчити росіян білоруські військові? Акробатиці? Підтягуванням? Триманню зброї? Чмобікам вона видається на руки іржавою, та замість ременя висить на проволоці.

Заздрити вмотивованим та підготовленим українцям росіяни все-рівно будуть. Полонені росіяни навіть у наших в’язницях почуваються краще, ніж вдома (хоча й водяри у нас для них немає, зате є Женевська конвенція). І не суть важливо – побігали вони перед цим на білоруських полігонах, чи ні.

У нас в Харкові все місто майже щодня чує навчальні стрільби з місцевих полігонів. І це не по банках постріляти з іржавого автомату. Це про досить важке та сучасне озброєння.

4. В своїй уяві про те, якою є демократія, не можна забувати про таку річ, як справедливість. В ідеалі вони повинні йти поруч, тримаючись за руки. Справедливість – це коли ви хоч іноді заглядаєте за куліси. Коли ви аплодуєте не тільки словам, а й діям. І не тим, які на публіку – а усім. Те, що яскраво світить, іноді закриває собою тіньові справи. Підписи. Рішення.

Справедливість – це не коли користь перевершує причинену шкоду, а коли шкода не причиняється, бо ви їй не допомагаєте. Ви не закриваєте на неї очі.

У нас сьогодні вже побудовано безліч нових схем по розкраданню, відмиванню, лобіюванню, контрабанді тощо. Безліч судових рішень на користь новим вигодонабувачам від дій монобільшості. Безліч нових мільйонерів з’явилося. Безліч недоброчесних можновладців. І це не руйнування схем – це побудова нових.

А попереду мільярди вливань у відновлення України. І довга черга з потенційних нових “бізнесменів”, які будують бізнес на державних ресурсах. Попереду також необхідність шанування ВСІХ героїв, а не тільки “лояльних”.

Заглядайте за куліси. Сприймайте інформацію не зі сцени. Цінуйте велич не тільки тих, хто на обкладинках, а й рядових. Бо вони віддають свої життя, і вживих залишаються часто ті, у кого черствіше серце, менша душа, тихіша совість. Такі зараз в телестудіях вальяжно муркотять “МИ наступаємо”, “МИ тримаємо фронт”, “МИ в Бахмуті”, до цих МИ не маючи жодного відношення. Хіба можна таких толерувати?

Демократія мусить бути справедливою. Інакше це буде чергове нескінченне шоу. А шоу під час війни – непробачна розкіш.

Це відповідь на те, чого мені особисто зараз не вистачає. І казати, що таке бажання – це спроба підігрувати “р…сні”, чи що ми з такими словами та думками “гірші за росіян”, можуть тільки люди, яким достатньо одномоментної картинки. Що буде опісля, їх навряд чи зацікавить.

Дякую однодумцям. Тихого вечора.