Мабуть, я іноді не вмію чітко висловити мотиви тих чи інших своїх дописів. Так буває, коли ти не письменник-віртуоз з великим досвідом. Мабуть.
Але так сталося, що я східна українка. І мені зрозуміліша біль сходу. Бо я особисто була в багатьох містах і містечках, які сьогодні палають у війні. Погодьтеся, важче сприймаються новини про руйнування того, що бачив власними очіма – аніж того, де ніколи не був.
Тому прошу мене зрозуміти. Коли я отримую питання в фейсбуці: “а чому ви не пишете про коригувальників?” – то підсвідомо я це сприймаю як “ти така сама, бо там у вас майже всі коригувальники і є”. В той час як я не захищаю ні принципових впертих москворотих. Ні тих самих коригувальників. Але такі питання сприймаю як те, що мене з ними змішують, як одне ціле. Та хай би мене – всіх тих, хто саме тут і зараз живе і бореться.
Ось що я хочу відокремити: людей, які в Мелітополі в лютому та березні виходили проти росіян-окупантів. Людей, які так само виходили в Бердянську. Які на самому кордоні у Вовчанську голіруч кидалися на російські автівки з криками “вон отсюда!” чи “геть звідси”, але сенс однаковий. Людей, які в 2014-му відстоювали Україну в Донецьку. В Криму – згадайте кадри з українськими прапорами та стрічками. В Херсоні – як вони йшли без зброї на танки. В Сумах, де люди самотужки дали відсіч, а тепер на них заводять справи за отримання зброї тими днями. В Харкові, де дякуючи таким людям місто росіяни не взяли.
Балаклія, звільнена Харківщина, де люди ставали на коліна, обливаючись слізьми, зустрічаючи ЗСУ. Села на Херсонщині…
Ось все це – відокремити від бруду. Від міфів. ВІд підсвідомої упередженості.
Чому я не пишу про коригувальників? Дві доби не можу забути це запитання. Образливо до нестями. Можливо, тому, що тут існують інші люди. І справжні цінності, з якими я себе асоціюю.
Що відчуває воїн з Горлівки, який бореться за право повернутися в рідний дім, якого його вигнали окупанти? Або що відчувають люди, які народились в Бахмуті – і зараз воюють саме в Бахмуті? Або люди з Криму, які вже 9 років не можуть повернутися туди, де народилися? Або хлопець з Херсону, який цей Херсон звільняє, бо там його батьки?
Саме такі мені близькі. І вони такі, які є.
Соцмережами гуляє допис військовослужбовця, який зараз воює на сході, і він написав про свою дитину. Найогидніше, що я прочитала – “нехай п…здує на росію, разом зі своєю дитиною”. Бо не розмовляє досконало українською.
На фото мешканці Донбасу, на початку ХХ століття. Село Новоекономічне – це там, де на мапі з одного боку Донецьк, з іншого Краматорськ… І зовсім поряд Росія. За даними перепису населення в той час в тому самому селі вже жили росіяни. Вони приїхали та оселились поряд з такими, як на фото, українцями. Українців було більше. Вони одягались, як українці, вони ідентифікували себе, як українці – але якщо у ворога є конкретні цілі, і зовсім поряд величезні ресурси їх виконати, – то результат бачите самі.
Вони знищені. Хоча судячі по фото, аж ніяк не кликали ту Росію на наш Донбас. І Сталіну не казали “ввєді войска”. Ще один коментар зустріла: “не побудували там Україну, бо не будували”.
Будували, чому ні? І вишиванки носили. І пісні українською співали. Не врятувало. Як кажуть військові – логістичне плече. Чим воно довше – тим складніше когось окупувати. Чим коротше – ну тоді все не так складно для ворога. Логістичне плече до українського сходу – значно прискорює окупацію.
Тому не діліть нас. Не ідеальні, не зручні, не відкриті, але на світлій стороні. Ми – залишки ось такої понівеченої росіянами України, яким дісталося не дай Боже кожному.