Це була казково тепла ніч, несподівано тепла як для ночі на перше січня. Подекуди навіть залишки трави на узбіччі були зеленого кольору, перемішані з кинутими людьми обгортками від дешевих карамельок та порожніми пачками контрабандних сигарет.
Трава стійко трималася за свій колір, підморожена, наче контужена, притоптана сотнями ніг, але неабияк здивована тим, що немає снігу.
Місячне світло вихопило з темряви двох котів. Одного з них, худого та хуліганистого, хазяї назвали пафосним ім’ям Іполіт. Скоріше за всього під час перегляду “Іронії долі”, під’їдаючи залишки олів’є, які шкода було викинути.
Іполіт вештався де хотів, мав поламаний зуб, завищену самооцінку, та був безнадійно закоханий в Машку, руду кицьку викладачки місцевого ПТУ. Машка сиділа поряд, граючись бичком від сигарети “Патріот”, яких тут поряд була безліч. Вона вдихала сирий аромат скуреного табаку та звично слухала залицяння Іполіта.
– Слухай, ну чого тобі ще треба? – не розумів Іполіт. – Подивись на мене. Я ж тут найкрутіший!
– Дурень ти, Іполіт. Ти як всі місцеві кошаки – тимчасові випендрьожники.
– Чо-о? – він не зрозумів.
– Сєпар ти макєєвський, ось чо. – Машка відкинула бичок та почала точити кігтики о пусту склянку горілки, кинуту людьми тут же. – Невже ти сподіваєшся, що я, кицька вченої та освіченої жінки, зверну увагу на такого як ти? Ти сьогодні є – а завтра тебе немає. Як і більшості місцевих “вояк”. Я ж не сліпа.
– Якої ще вченої жінки? Твоя Петрівна вже давно російські атестати підписує. А “Новєйшую історію Донбаса” хіба я не бачив у тебе на підвіконні? Не викобенюйся вже, Машка. Ти така ж, як і всі ми.
Іполіт зробив вигляд, що образився. Але на Машку нічого не діяло. Не вражав її він, хоч як не старався. Почухав за вухом, роблячи наступну спробу:
– Виходь за мене, Машко. В Москву тебе візьму.
Кицька заходилася реготом:
– Куди?)))))) Як херсонського єнота, мабуть? Та і нащо мені твоя Москва? Знайшовся “центр світу”))). Нічого ти не розумієш, Іполіт. – Машка придивилася в склянку, в напівтемряві намагаючись розгледіти себе. – Я на інших котів чекаю. Я навіть “паляниця” вимовляю вже без проблем. Не ображайся, але тобі до них…
– Як до кого? – Насупився той.
Машка кивнула мордою в сторону палаючого ПТУ, метрів за п’ятдесят від того місця, де вони сиділи:
– Ось як їм до укропів. Дивись, наче Новий рік, а вони, довбні, зібралися всі в одному місці, бухати почали… Ось і отримали подарунки. Я ж не дурепа. Я бачу різницю.
Машка гордо задерла підборіддя та вальяжною ходою пішла геть.
Ніч дійсно вражала теплом як для січня. Місяць десь сховався за хмарами, але світла все-рівно було багато – від досі палаючого ПТУ, де схвильовані та протверезілі люди вже кілька годин таскали чорні пакети. Вони (люди, не пакети) голосно матюкалися й кричали одне на одного.
Матюкалися би й ті, хто в чорних пакетах, але їм, як розуміла Машка, було вже не до того…
