Цитата зі сторінки росіянина:

“8 мая скорбят проігравшиє, 9 мая празднуют побєдітєлі”.

Яка величезна різниця між тими, хто вважає себе “побєдітєлєм”, і тими, хто є переможцями насправді. Я не знаю жодної війни, в якій росіяни могли би показати приклад красивої, філігранної, професійної перемоги. Бо для цього потрібні були би наступні чинники:

– якщо вже нападаєш, то нападай на рівного тобі супротивника за чисельністю та ресурсами, коли ти дійсно можеш довести свою перевагу;

– якщо вже ведеш війну – то не за спинами жінок та дітей, особливо чужих, окупованих тобою;

– якщо вже “перемагаєш” – то май совість визнати величезну допомогу союзників, бо без їх зусиль ти міг не виграти;

– якщо вже вважаєш свою “спєцопєрацію” вдалою – то не плати данину чеченцям. Бо інакше на що ж це схоже?

– якщо вже ти “побєдітєль” – то не мародерь, не гвалтуй, не принижуй цими вчинками свою країну настільки, що її потім не стільки ненавидять, а зневажають.

Мені дещо зрозумілі внутрішні настанови людей, які люблять перемагати. Це коли в тебе є ціль, і ти не бачиш перешкод. Коли лупаєш скалу, після того як інші не змогли. Або ти собі кажеш: змогли інші, зможу і я. Але зможу більше. І ти, переможець, дістаєш назовні себе кращого.

Кращого!

А не огидного пристосуванця, який сам собі “побєдітєль” лише завдяки власній пропаганді. Зрештою, такі “побєдітєлі” виглядають як персонажі з зоопарку, на яких дивишся, і не можеш зрозуміти – нащо це світу. І не птах, і не риба, і навіть не хижак, а щось незрівнянно примітивніше.