Ми могли би бути непереможними, якби вміли шукати причини, так зване першоджерело, щоб розібратися з наслідками.

Бачимо трагедію?

Йдемо по ланцюжку в зворотньому напрямку. Що до неї привело? А до того? А ще раніше? Де ми (я навмисно майже все повертаю до "ми" та "я", бо щиро вірю, що багато чого залежить саме від нас) зробили не так, повернули не туди?

Агресор - росія.

Але так сталося, що факт усвідомлення цього зрозуміли не вчасно і не всі. Що в Україні, що у світі.

Тепер можна стояти на згарищі зруйнованої друкарні та записувати відео з закликами допомогти нам. Але це лише наслідки. А причина так і не зрозуміла деякими особистостями.

Відкотити би життя назад та зробити щось вчасно та якісно, еге ж?

А тепер вже запізно. Тисячі життів заплачено за усвідомлення масами причин. І то не повною мірою.

Людство не ідеальне та робить багато помилок. Хоча нерідко, здавалося би, все як на долоні: чому ядерну зброю залишили Москві, а не Києву? Адже Москва нападала на європейські країни, а Київ ні. Адже Москва влаштовувала безліч конфліктів, а Київ ні.

Для чого тоді існують історики, аналітики, для чого хтось щось береться прогнозувати?

Коли ви бачите, знаєте факти, але висновки робите такі, що той, хто завжди був агресором, зненацька бути ним перестане?

І взагалі, бачити першопричини було би корисно в будь-якому питанні.

Лікарі лікують наслідки, і навряд чи хтось розповість, як дійсно запобігти їм завчасно. На наслідках можна непогано заробити багатьом виробникам будь-чого. На фінансовій кризі заробляють банкіри (знаючи про те, що зараз курс підскочить, і видаючи кредити виключно в доларах. Згадаймо 2008 рік). На ямковому ремонті (наслідках) щорічно заробляють всі причетні, замість того, щоб побудувати раз і надовго.

Зараз в Україну йдуть великі гроші, в тому числі прийдуть на відбудову, але ж причини, першоджерело - питання не розкрите.

Можна кожного місяця щось відбудовувати - туди знову прилетить ракета. Знову відбудувати - знову ризик прильоту.

А потім ми стоїмо, не здатні заздалегідь приймати правильні рішення, на згарищі, де згоріло 50 000 книг, та барахтаємося в цих наслідках. Картинка страшна, емоцій маса. А конкретики менше.

Я би мріяла, щоб всі ми навчилися спочатку думати, потім діяти, а вже потім можна і помріяти.

Коли знаєш, що зробив все, що можна було зробити. Але це, напевно, неможливо.