Напишу вам зараз про егоїзм. Здоровий, чи не здоровий - вам вирішувати. Багатьох розчарую, але як є.
Ми розчаровуємося в людях, в їх вдячності (її відсутності), отримуємо не той відбій від власної жертовності та праці в ці буремні часи, бо ми не відповіли самі собі на питання: для чого ми це робимо?
Наштовхнув на ці рядки чужий допис про вигоряння, про розчарованість волонтера.
Я не люблю людей. Від слова взагалі. Виключення - близьке коло однодумців та рідних, для яких зробиш майже все. Все інше я роблю для себе. Вірніше для задоволення власної потреби щось робити, щось віддавати. Власної, ще раз, потреби. Це коли ти йдеш туди, де гаряче, бо не можеш не піти. Бо твоя сутність вимагає тебе щось робити.
Люди, на мою думку, в більшості своїй, задовільняють ось такі свої потреби, але не усвідомлюють цього. Вони залежні від чужої подяки, якої може не бути - і саме тому їх чекає розчарування. Вони залежні від думки того, кого вони врятували - і саме тому їм стає боляче, коли їх вчинок не оцінили. Мабуть. Я так думаю. Коли пресує невдячна та нерозумна влада, корупція - це те ж саме. Ми ображаємося, що нас не оцінили, але тому, що не прийняли цю владу, її ставлення, її корупцію, як належне. Як частину нашого сьогодення, яка просто є, і вона така. Нажаль.
Я за останні місяці та роки робила щось не для когось - а для себе. Збирала речі та відправляла по Україні, плела сітки, перераховувала гроші - не чекаючи у відповідь подяки. Бо не треба. Бо сенс в тому, що такі речі робляться через внутрішній заклик, що ТАК ПРАВИЛЬНО. Так треба. Внутрішнє Я вимагає від нас самих не бути байдужими - бо інакше нам самим з цим жити. З почуттям незробленого, бо ж принципи. Бо ж позиція. Бо ж совість.
І коли ти усвідомлюєш справжню причину своїх вчинків, своїх внесків - то ти не так вже розчаровуєшся в людях. Бо люди не завжди вдячні (а навіщо це тобі? Невже ти вкладаєш свій час, свої ресурси через подяку?)
Де тут Україна?
Всюди.
Бо я за Україну сильних та самостійних людей. Не нитиків. Не халявщиків. Я не за рибу, а за вудочку, якою цю рибу треба навчитися ловити. І коли війна - то не треба очікувати від людей, які ледь не загинули, чи втратили все майно, чи близьких, - не треба очікувати від них споконвічної подяки. Їм не до того. А кому до того - прийдуть до тями, та повернуть вам вашу допомогу справами, а не лише словами. Оце будуть ваші люди, ваше вузьке коло, яке варто цінувати.
Знаю, що ми мислимо не однаково. Не всі зрозуміють. Бо багато хто очікує та розчаровується. Хтось так живе, у когось такий характер, така потреба. Ми різні.
Просто треба розібратися у собі самому.
Гарного вам дня, друзі.
Якщо хтось залишиться)).
