Про "пять лет ада в Украине", за які написала двоюрідна сестра Сєнцова.
Доречі, нерідко відомі люди "вигрібають" за недалеких родичів, друзів, колег по роботі - бо змі приписують прізвище, і тепер давай, Сєнцов, "вигрібай". За сестру, чи за собаку, чи за хом'ячка сестри, чи за зятя куми сестри, й так далі.
Але я про інше. Цією весною стала свідком, як якесь створіння років за 45 в аптеці, в черзі переді мною, жалілося на те, що в Україні дуже погано, все дістало, а у неї "вся семья в Курске. Все там - и друзья, и родня". Там, в Курську, вакцинують "нормальною вакциною", а Україні знову пришлють щось ненормальне (китайське).
Стояла і кричала у віконце приголомшеній продавчині про це своє сповнене муки життя, й питалася, чому немає російських ліків в українській аптеці. Про комуналку та про людей, про ціни та про зарплати. Пожалілася, купила ліки та вийшла.
А подив у оточуючих залишився. У нас же рабів не завозять сюди? Навпаки, то наших ганяли на "стройку века" до Росії, чи на відбудову російських міст (хоча Україні дісталося більше). Звідки в нас сьогодні залишилися ті рабині з Курська, яких сюди насильно завезли, чи що? На ланцюгу тримають? Не дають змоги заробити, чи перед цим вивчитися, стати кимось ще - а не низькооплачуваним працівником?
Щодо "ада" в Україні, та ще й впродовж п'яти років - звичайно ж, російські пропагандисти вже рознесли цю "благую весть" по своєму телебаченню та інтернету. Але суть, яка вилазить на поверхню, одна - рабу дуже скрутно в країні, де як-не-як можна дійсно голосувати. Чи відстоювати свою позицію. Можна вийти на Майдан та крикнути, що тебе щось не влаштовує. Можна спокійно бути опонентом діючої влади. Можна багато що - але цей надлишок свободи дуже пригнічує раба, бо він не навчений тому - що з нею робити.
Жалюгідно. Як в країнах Балтії - їм погано, але виїзджати не хочуть. В Україні погано - але їдуть і їдуть. В Європі погано - але мчать туди на літаках, на машинах, виштовхують туди своїх дітей. В США погано, але благають допомоги чомусь у американського президента, коли Путін не чує.
Ми самі творимо своє життя. Якщо є родичі в Курську - це ж прекрасно, бо буде де жити, з роботою допоможуть, нагодують, будуть утримувати постраждалу родичку хоч роками, так?
Чи ні?)
А я людина практична, вихована Україною, тому навіть пропоную бізнес-план, щоб не страждати цілих п'ять років, чи більше. Отже, треба:
- зателефонувати родичам до РФ та попередити, що їдете до них назавжди. Нехай готують окрему кімнату та їжу;
- зібрати речі;
- купити квиток на потяг. Можна попросити родичів вислати гроші на квиток. Бо вони ж раді й чекають;
- піти на роботу, якщо є, та висказати роботодавцю все, що думаєте про нього. Сусідам теж, сімейному лікарю, продавчині в аптеці (за те, що немає російських ліків, але ви ж тепер їдете до раю, а укри залишаються в аду);
- забрати чадо з української школи з ненависною українською мовою;
- знову зателефонувати родичам та попередити, що треба дві кімнати чи хоча б дві окремі постілі, на невизначений час;
- на питання: "нам самим тут жить не на что" відповісти, що це маячня. Росія живе краще України, і хай не вруть.
- сісти на поїзд. Зустріти в вагоні російських погранців, на кордоні. Кожного обійняти та поцілувати. Розплакатись. Розповісти, як вам в Україні було погано. Запевнити, що завжди була "за Родину".
Якось так. Але у сестри Сєнцова може й свій варіант є, я не сперечаюсь.
P.S. Пишуть, що треба з'їсти паспорт. Можна спалити його, щоб вже не повертатися.
P.S. Про мій роман "Сині грози" .
.
Дякую.
