Безсоння. Темно і тихо. Ще не почала прокидатися цивільна, так би мовити, частина України.
Перед очима промайнули останні 9 місяців. І як порівняння – вчорашні світлини якоїсь екс-чиновниці з Австрії, яка зачаровується зимовою Москвою. Там багато снігу і ілюмінації, і для неї це казково.
У нас новорічна ілюмінація перемістилась під землю. В метро. Туди, де ще в лютому-березні на холодній підлозі намагалися спати втомлені люди. З собаками і котами, з дітьми і пакунками. В той час, як нас бомбардували. Хтось з членів родини виходив наверх, за водою, і вже не повертався. Людей скошували російські обстріли просто в чергах, комусь відривало руки чи ноги, когось відкидало на метри в різні сторони.
У нас тоді теж був сніг. Як в Москві. І холодно було. А з ілюмінації – спалахи. То тут, то там. Горіли дахи і квартири, автівки та люди всередині. Австрійська екс-чиновниця не бачила цього, або не хотіла бачити – хоча світлини харківського вокзалу з моторошно великою кількістю наляканих людей, з метою їхати бодай кудись, де не стріляють – облетіли весь світ. Але комусь приємніше дивитись на засніжену Москву.
Цієї ночі не чутно російських бомбардувальників над дахом. Давно не чутно. Натомість вже чую віддалений стукіт приміської електрички, шурхіт колес автівок по дорозі. Вже починають відкриватися магазини, та бабусі розкладують овочі та плетені шкарпетки на якомусь клаптику картону, просто на землі, на місцевому ринку. І людей у нас зараз багато. І вокзал вже не заповнений втікачами. І ялинку ми прикрасили. Ту, яка стояла щорічно на неймовірній площі – тепер все це під землею.
А я не хочу, щоб Москва готувалася до новорічних свят. І вважаю, що маю право. Я не хочу, щоб у них був святковий настрій. І працювали магазини. І кінотеатри. І школи. І ресторани. Не хочу, бо маю право. Раніше мені завжди було байдуже на Росію – а зараз ні. Бо тепер я – суддя. Я і ви. Бо маємо право.
Знайшла російський серіал, називається “Територія”. Там сюжет базується на мандрах купки людей по тій самій Росії, до якої мародери везуть наші речі, з наших домівок. Там дерев’яні похилені будинки (скоріше сараї), відсутність асфальтованих доріг та інтернету, там баби з грубими руками та обуреним виразом обличчя (а якими їм ще бути від такого життя?). Там чоловіки чорні від пияцтва. Там безвихідь та сірість. Я можу таке дивитися, бо ось це – росія. Ось це – реальність. Я дивлюсь і вважаю, що на таку сірість вони заслуговують всі, а Москва – це один з останніх острівців з ілюмінацією, куди ще можна пустити австрійських екс-чиновниць, щоб вони завмирали від захоплення. Один з останніх, бо вже горять торгівельні центри на росії, бо вже закриваються підприємства, бо вже втрачають люди роботу, бо вже вбито російську армію, кращу її частину. Якщо вона могла такою вважатися. І я хочу, щоб там було гірше. Бо маю право хотіти.
А у нас все буде добре. Так, як можливо взагалі, після того, що ми пережили.