В наші часи ніколи не знаєш точно, чому людину беруть під арешт. Чи тому, що на неї є замовлення від влади (а це, нажаль, не диво, бо було і не раз). Чи тому, що дійсно він винен. Але ж нижченаведені факти з відкритих джерел якраз добре вкладаються в ланцюжок подій:
- Людина досить поважного вже віку, через який далеко не кожному вдалося стати українцем. Тим більше якщо ця людина була при владі;
- партія Регіонів;
- В минулому член усіляких груп по міжпарламентським зв'язкам з РФ, Китаєм, Німеччиною й так далі. Перші дві країни - ну наслідки ж очевидні...
- Член міжпарламентської комісії по співпраці ВР України та "фєдєрального собранія" Російської федерації;
- Кучма, Янукович...
- Один з найбагатших людей України. Суттєва влада. Можливості та відчуття навіть безкарності, чи як?
Він мені в батьки годиться. І я не можу зрозуміти його психологію - а це психологія радянської людини. З відбитими наглухо, вибачте, мізками в плані ідеології. Українець за вихованням не зрозуміє українця "поневолі", бо той напевно не хотів розвалу Радянського Союзу. Я іноді намагаюсь уявити хід думок імперця: вони начитались книжок чи надивились фільмів, і виправдовують свої вчинки та рішення якимось творінням нової історії. Вони вірять, що так - правильно. "Лєс рубят - щєпкі лєтят". Ось був же Союз в їх розумінні величезною силою, що всім було страшно? "Какую страну потєрялі!"
А мені це не доходить. Бо здається смішною виставою впертих зарозумілих закомплексованих людей, які заблукали в минулому. Відроджувати міць Росії за рахунок постачання їй українських двигунів - це щось інше, що не обов'язково пов'язане з відродженням. Це якісь особисті невтілені мрії, як тієї бабусі з Харківщини, яка махає радянським прапором, зустрічаючи українських військових.
Це хворі люди.
Радянщина не навчила своїх підданих емпатії. Суворість, уява, що нація повинна бути бездушним роботом на службі агресивного держапарату - вони завели і Союз, і його експерименти в нікуди. Бо саме уявлення про успіх у цих старих колаборантів базувалося на жорстокості Сталіна, на кістках тих, хто без їжі та відпочинку побудував їм якісь споруди, і на цьому вони всі базували свою гордість. "Мы можем!" - а насправді не могли, бо відстали від розвинених країн. В результаті споруди може і є, а досягнень "кіт наплакав".
Хоч давай їм ті двигуни - там як не було справжньої величі, так ніколи й не буде, бо не на тому вона базується. Та велич. Її не побудуєш на відношенні до людини, як до бруду - її й не побудуєш на якійсь тактичній недовготривалій перемозі росіян в Україні.
Це ті самі помилки, як у міністрів Білорусі, яких змушували принижено чекати в коридорах Кремля. Як у українських колаборантів, які потрапили в "святая святых" - за Кремлівські стіни, з-за яких тобі чомусь здається, що ти можеш бути володарем світу. Вони сиділи там, в коридорах, і потайки сповнювались захопленням, насамперед просто зовнішньою картинкою. Захоплювались країною, яка насправді за те й живе, що качає нафту й газ, але нездатна існувати за рахунок винаходів, інновацій, нестандартних рішень. Мильна бульбашка, яка переконувала в своїй унікальності.
Зараз росіяни мародерять на українських територіях, а перед відступом з Херсону пишуть про те, як важливо забрати з собою вміст музеїв та підприємств. Це ж говорить про те, що їм, "великим", досі є, що у нас забирати. Що колись газ, що зерно, що золото з церков, що цінні речі з музеїв.
Хоча прикладом величі був би факт, що їм у нас забирати щось немає сенсу. Бо у них все є.
А це ж не так. І чому це за все своє життя не зрозуміли люди з радянським мисленням - питання до психіатрів.
Факт співпраці з окупантом на крові цивільного українського населення і так зрозумілий. Але це наслідки величезних проблем непотрібного історії експерименту під назвою "СРСР". І того, що з нього вилізло на сушу між Китаєм та Україною - теж.
