Світ спалахує на емоціях. Десь – через релігію (на мій погляд атеїстки – найбільш жорстока та безглузда причина вбивати), десь – через імперські забаганки, а десь – тому що обороняються від перших та других.

Хтось йде сюди ж, в цю м’ясорубку, і стає на бік того, хто йому ближче:

– через власне відчуття справедливості;

– через бажання щось виграти для себе.

Здавалося б, є міжнародно визнані кордони – живіть. Розвивайтеся. Але війна затягує світ в розбірки “хто кого”, “хто за кого” – і єдині, хто тут правий, це ті, хто обороняє свою землю. За умови, що він сам ні на кого не нападав. Але така позиція губиться в потоці популізму, релігійних переконань, фінансових зацікавленостей, і тому як тут не визнати, що найбільш важка справа – це розуміти людей. Їх мотиви.

Я дивлюсь кадри знищеного нашого Бахмуту. Понівеченої Авдіївки. Кадри сел, в яких не залишилося жодного вцілілого будинку. Жодної живої душі. А ще в моменти тиші (бувають же там моменти цілковитої тиші?) – птахи, мабуть, не літають. Бо дерев не залишилось. Там все чорне, особливо тепер, коли осінь оголила землю. Це результати тих, хто втілював на нашій землі імперські забаганки. Не ми це почали.

Хтось пішов різати чужих дітей. За міжнародні гроші вирив підземні тунелі. Виростив сина та доньку лише для того, щоб вони стали вбивцями. Отримавши відповідь, жаліється та чекає, щоб його зрозуміли та підтримали.

І тут ті самі бажаючі: хто через рейтинги, хто через популізм, хто через релігію. Але світ вибухає емоціями, змішаними з прагматизмом. Перетворюючи куточки землі в нашу Авдіївку. В наш Бахмут. Де птахи не літають, бо не залишилося нічого живого.

А потім, на руїнах, світ почне відновлюватися. На кістках померлих, імен яких навіть не будуть знати, напишуть наступну частину світової історії. Хтось отримає свою справедливість. Хтось отримає задоволення своїх імперських амбіцій. Хтось заробить грошей. Хтось підійме свої рейтинги. Кожен буде знати, задля чого він почав чи підтримав війну. Або через найбільш безглузду релігійну причину (так, я предвзята), або через бажання захопити чуже. Або через власні комплекси.

І лише той мав право на війну, хто обороняється. Бо не переслідував майже жодної з вищеназваних причин, бо керувався іншими, глибшими принципами. А отже і армія найсильніша буде в того, хто вступив у війну задля збереження життів. Бо найсильніший мотив не у фанатиків. Не у імперців. Не у заробітчан на війні – у захисників свого. І тільки так.

Допис узагальнений, без конкретики. Пишу це, а за вікном вітер такий, що десь вириває дерева з коренем. В таку погоду думаєш: ну чого вам, фанатики, не вистачило, щоб порозумнішати і навчитися цінувати життя більше, ніж своїх богів? Чого вам, імперці, не вистачило, щоб навчитися бачити колоду у власному оці, бо негоже так плювати на власні недороблені справи та йти туди, де хтось зробив краще?

Але ось і конкретика:

– якщо вже так, то треба йти до кінця. Вирізати ракову пухлину, яка народжена лише для того, щоб вбивати;

– якщо був слабким – бери себе в руки; якщо був байдужим – прокидайся. Вже не смішно і втікати буде колись нікуди;

– якщо не мав цілі жити – тепер вона мала би з’явитися;

– якщо не мав планів на роль світового поліцейського – ну, друже, світ ділиться на поліцейських та злодіїв. І злодіїв треба викорінювати;

– якщо не хотів напрягатися – … А якщо ніхто не захоче? То хто буде?

– якщо не знав, хто ти, та де ти (згадала одну з речей деякого “лідера”) – то саме час зрозуміти це про себе.

Досить бути осторонь. Досить бути “внє”, “над” – це позиція страусів.

А нащо нам страуси, коли війна?

Визначайтеся.

P.S. На фото Кліщіївка.

Колись була.