Колись ненависть до наших вбивць перетвориться на щось ще більш буденне, логічне та наче народжене з нами. Не у всіх, але так буде.

Колись біль стане тупою, ниючою, вже не такою палаючою, - ми з нею навчимося жити. Бо ми сильні. Не всі, але зможемо.

Колись частина українців таки повернеться додому - якщо буде куди повертатись. Або коли прийде усвідомлення, що на чужині ти щось втратив, а вдома здобудеш. Нехай не в матеріальному плані - в психологічному. Не всі, але повернуться.

Колись стануть не потрібними вишиті з чиїмось обличчям подушки, ікони та футболки. На подушках в кращому випадку буде спати собака, футболка буде викинута, бо давно перетворилась на ганчірку. А люди з такою ж легкістю знайдуть собі нових кумирів. Не всі, але більшість. І це треба прийняти, як даність.

Колись, хочеться вірити, ми будемо бачити серед нас більше тих, у кого є не тільки очі - є погляд. Це не мої слова, але вони мені дуже "зайшли". Люди з поглядом - це не пусті люди. Це люди з досвідом, а значить щось зміниться в нашій країні. Не все, але так буде.

Чи будуть і надалі існувати популісти? Будуть.

Чи будуть і надалі жити поряд з нами люди без совісті? Так, вдосталь.

Чи будуть серед нас ті, кому байдуже? Звичайно.

Але і герої будуть. І свідомі будуть. І норовливі, і незалежні, і сміливі, і справжні. Теж будуть жити в цій країні. Як і ті, що вже навічно на небі. Українському.

Не вперше, як деревце на каміннях, виживаємо...

Чи не так?