У нас доволі галасливі сусіди. Їм просто не живеться спокійно - рік тому вони танцювали від радощів, що нас бомблять. Цього року їм вже не так весело, але у них щоночі якісь незрозумілі вечірки.

Не від радощів, а від відчаю, чи вже за звичкою.

Я про Бєлгород, якщо що.

Бо вчора, наприклад, сім ракет летіли на Харків, але жодного вибуху в місті не чули - наче всі сім впали туди, звідки вилітали. Оце там паніка.

Оце весело.

Рік тому, в березні, ми потрапили на захід України. Після 5 днів мандрів по забитим тисячами автівок дорогам.

Позаду Харків, Дніпро (де на другий день, як проїхали, прилетіло), Кропивницький (дитсадок, волонтери, натовпи людей, яким зле і викликають швидку...), Вінниця і аеродроми, які спалахують вогнем. Старокостянтинів на Хмельниччині і зелений російський бомбардувальник з червоними зірками на крилах, просто над нами, у полі, над головами...

І ось, коли вже приїхали, перевели подих, одної ночі пише сусідка. Пересилає повідомлення з якоїсь групи в вайбері містечка, де ми зупинились: "... про це не говорять, але сьогодні вночі, є інформація, що наш центр будуть бомбити.

Хто може, тікайте..."

Щось таке.

А сирени виють голосно. Дуже голосно.

І я сама, з дітьми та переляканим батьком, у якого серце, в темряві, тої ночі, як кажуть, "припливли"...

Куди далі?

Бо коли їхали - то сподівались саме на тишу, після того, що ми пережили.

То був вкид, звісно, бо росіяни знаходили, що бомбардувати, і так.

Якусь маленьку міськраду на нашому заході їм бомбардувати виявилося нецікаво.

Але з тих часів ми пережили якусь трансформацію.

Зараз сирени виють кожного дня, і росія поряд - але бомблять їх. Росіян.

Чи це Курськ бомбить Бєлгород, чи Бєлгород сам себе, чи якась інша російська республіка вирішила поборотися за місце під сонцем - але в сусідів зараз зовсім не тихо.

А в мене нуль емпатії. Ну звідки б вона взялася?