В Харкові знову дощ.
Колись на випускний почула, що це на щастя.
Ми тоді прийшли до школи пішки, автівок не було. Йдеш така ошатна, в сукні, яку сшила сама (потім дивлюсь фото - а вона крива знизу, уявляєте?))) Сама ж купила тканину, бо так було дешевше. Грошей в сім'ї не було. Під тим дощем на голові чорт зна шо))))....
Мені кажуть - дурненька, це на щастя. Попереду шлях довгий, дощ його омиває.
Маячня, звісно, але чомусь згадалось...
Якби ми знали, що нас чекає - ми були би уважнішими до того, що робимо. Як живемо.
Я ось думаю, як можна було передбачити війну - але ж насправді можна було. І передбачали.
І Дудаєв казав, що українці ще повоюють з росіянами.
І історія наша казала про це. Яку нам не сильно і розповідали.
І приклади інших країн, і напади рашки на Молдову, Грузію.
Все насправді кричало про те, що нам судилося або бути поглинутими росіянами, або ж битися.
Це ми, дурні, дивилися телевізор та слухали російських родичів та друзів (у мене, на щастя, ні тих, ні тих немає на болотах).
Що там дощ омиває, чи промиває, чи очіщує - це все, звісно, казки.
А нам би більше в реальність треба було дивитися. Попри все більшості хотілося сховатися під теплу ковдру, на голову подушку, і не чути того, що чути не хотілося.
Бо почути = щось треба ж робити.
А що робити?
Мізки промиті роками окупації радянщиною.
Потім пострадянськими важкими роками, коли з роботою капець, з вищою освітою - на ринок, якщо хочеш їсти.
За одягом до Туреччини. Сумки, баули, торгівля, або йди мий підлогу чи посуд в ресторанах. І те, що ти інженер - нікому не потрібно.
Ламаєш собі психіку, переробляєш себе з тихого на того, хто прокладає шлях ліктями. Бо конкуренція. Бо рекет. Бо дітей годувати. Бо ще щось.
А потім покоління пох....їстів, і засилля всього російського в Україні, куди не плюнь.
По телевізору російські зірки і російські фільми. За газ винні. Літаки та ракети віддали. Детективи Даші Донцової на вокзалах, і якась тюремна російська тематика, щоб почитати.
І я купувала, доречі. Бо більше нічого було там купувати. В поїзд на Донецьк чи Луганськ, чи Маріуполь.
А чим ближче до кордону - тим більше корозії. В сенсі поїденої росіянами нашої цивілізації. Надгризаної. Пошкодженої. Там віддали, туди пустили.
І не важливо вже про той дощ, що омиває - бо все кричало, що ми не брати.
Що або нас не буде, як нації, або будемо воювати.
Ми просто не звертали на все це уваги.
І я не звертала, може через вік. Або дурість.
Але ж все кричало...
