Виробила для себе "заспокійливе". Під час повітряної тривоги, коли вона виє та пригнічує, а страх (після Харкова ж) не відпускає - намагаюсь ніби побачити ту потвору, яка пускає по нам ракету.

Я не знаю, як вона, ця потвора, виглядає. В неї дві руки, дві ноги. Вона вміє бачити та чути. Вміє ходити, вміє стояти на колінах (як і вся його країна). В неї є така ж родина потвор, які чекають на гроші свого "годувальника". Поки "годувальник" натискає те, що він там натискає для запуску ракети, ця родина б'ється в черзі за цукор. Дивиться телевізор. Сварить американців, українців, будь кого, окрім себе.

Всі ці люди живуть на сучасному титаніку, якому Україна ВЖЕ пробила дірку в днищі. Живуть і не помічають цього. А ця потвора, яка запускає ракети по нашим містам - вона чомусь думає, що після цього повернеться до звичного життя. Влітку може поїде до моря. Отримає якесь нове звання.

І не зрозуміє потвора, що звичного життя не буде. Бо червона лінія перейдена.

Я уявляю, як він помирає. Він, маленька людина , представник маленької нації - уособлення кожного окупанта, який валяється обабіч наших доріг. Гниє, воняє на десяток метрів, і нікому він не потрібний. Ні командуванню, ні родині, ні країні. Ні світу він, потвора, не потрібний. І байдуже, знає він про це, чи ні.

Головне що я - знаю.

Під виття сирени, в темряві, з вимкненим світлом, сидячи в кутку наче й тепер затишного місця. І хоча пам'ять не дозволяє забути справжній пережитий раніше жах - мені вже зрозуміло, що тій потворі буде гірше. Незрівнянно, невідворотно гірше, ніж мені, УКРАЇНЦІ.