Береговий охоронець Крег Сміт з цікавістю розглядав маленьку старезну лодку, що виднілася десь за кілометр від берегів Аляски. Самотня лодка і двоє осіб в ній.

В бінокль було видно їх втомлені обличчя і скромні пару чемоданів з написом "рассія". Букви були такі чіткі, від напису так пронизливо віяло відчаєм, що Крег на мить відчув невимовну тугу.

Чомусь стало сумно, як на тій дивній "рассії". Крег відчув це підсвідомо.

Він, звісно, читав про цих людей з психічними захворюваннями, що час від часу погрожували кудись відібрати Аляску - і ось випав шанс з ними познайомитись особисто.

Він доповів куди треба і з цікавістю відвідувача зоопарку став чекати, поки лодку приб'є до берегу.

- Мі хатім убєжіщє... - тремтячими від холоду губами промовив той, що з бородою. - Панімаєтє па-русскі?

- What do you say? - Не розумів Крег.

- Па-русскі нє панімаєш, что лі? Что тут сложного?! - Другий, той, що рудий і трохи випивший (напевно, зігрівався під час подорожі) нервував від втоми.

За спиною подолано 480 км по морю.

В старій лодці з одним чемоданом алкоголю, в іншому були скромні речі на всяк випадок.

Нервування було аж настільки значющим, що росіяни навіть не намагалися бути ввічливими - бо скрізь марився мобільний військомат.

Той самий, що під'їхав до їх друга на кордоні з Грузією.

Той тільки й встиг зателефонувати перед тим, як його забрали в сіру діру крематорію...

Пардон, мобільного військомату, внутрішня частина якого здавалася ненажерливим безкінечним виром.

- What are you doing here? Are you from russia?

Росіяни, почувше знайоме "раша", енергійно закивали головами.

Раша, раша... Звідки тікали через все море, з Чукотки.

І єдиною обнадійливою думкою цих двох, холодним ранком на початку жовтня, була "только нє домой..."

"Только нє домой..."