Жити в Україні, якщо не ховати голову в пісок - це наче бачити й чужими очима, гинути разом з тими, хто гине. Чекати, сподіватися та радіти разом з усіма.

Хворіти разом, боятися разом. Якось непомітно з початком війни розумієш, що ти дихаєш в унісон разом з мільйонами таких же, як ти.

І вони теж радіють новинам про Лиман. І вони теж думають про ядерну загрозу.

Вони теж кидають матрац на підлогу десь між двох стін, і теж не сплять під час вибухів.

Ти їх всіх не знаєш, але саме з ними ти будеш святкувати нашу перемогу.

Той момент, коли можна буде видихнути та сказати: " ну ось і все. Все скінчилося. Ми перемогли..."

З лютого ми всі чекали, що ось ще місяць - і стане легше. Ще один - і ми вийдемо на ті й ті рубежі.

Ще місяць, і нам дадуть зброю.

Ще місяць , і нам закриють небо.

Ще місяць, і нарешті почнеться ленд ліз.

Ще місяць.... І пережити жовтень. І пережити ще, і ще...

Скільки буде потрібно.

Бо попереду ще багато випробувань, але й позаду багато чого пройдено.

Якими ми вийдемо з цієї війни, з яким власним результатом - тільки нам вирішувати.

Чи навчилися чомусь, чи стали сильніше - в будь якому разі, тільки б не залишати на майбутнє слабкість, зневіру і лінь.

Ми не знаємо один одного, але як один організм проживаємо ці страшні місяці.

Пишу ці рядки сірим ранком, за чашкою кави, коли вчора в Кремлі влаштовували шабаш щодо наших територій...

І огидно було, і образливо, і хотілося би зрозуміти, як тепер все буде.

І навіть на секунду промайнула думка, що ось саме вчора нам зроблять подарунок і приймуть в НАТО (неймовірна думка) - але ж ні.

Україні, як і мені особисто, нічого просто так з неба не падає.

Як і нам всім, можливо.

Просто треба працювати далі. Наполегливо й цілеспрямовано.

Працювати, щоб потім всім разом видихнути: "Ми перемогли..."