Генсек Європейської федерації журналістів досі не може заспокоїтись через закриття каналів Медведчука та намагаються прирівняти втрати і проблеми російських і українських медійників.
Прагнення деяких представників міжнародних організацій (у нашому випадку — журналістських) зберегти нейтралітет — вірніше, «і нашим, і вашим», — щодо загарбницького нападу Росії на Україну спантеличує.
Нам, українцям, видається, що все це вже давно осмислено, проговорено, висміяно, і «две страны — одна профессия» стало гірким мемом, який символізує немудрі й безплідні намагання замиритись із медіаобслугою агресора… А потім стається щось таке, як на позавчорашній дискусії Парламентської асамблеї Ради Європи «Журналістика в час війни», присвяченій наслідкам російського вторгнення в Україну для медіа. Дискусія, на жаль, не записувалась, тож ані надати відеозапис, ані дослівно процитувати сказане не можу, але сенс такий.
Генеральний секретар Європейської федерації журналістів, у минулому бельгійський журналіст Рікардо Ґуттьєрес, виступаючи під час дискусії, раптом згадав про незаконне й недемократичне закриття каналів Медведчука за допомогою механізму санкцій. Засудив він і рішення Єврокомісії заборонити російські канали, адже це, мовляв, цензура і це контрпродуктивно. Russia Today і Sputnik, мовляв, і без того доступні. Він також нагадав, що пропаганда — це завжди погано, при цьому не уточнивши, чи має на увазі російську, чи ще якусь… Та принагідно присвятив чимало уваги долі «незалежних голосів» у російських медіа, які, мовляв, потребують підтримки. Й дорікнув світовій медіаспільноті, що варто перейматися жертвами серед журналістів не лише в Україні, а й у Росії.
Звучить це приблизно так: здоровенний амбал зі всієї дурі дає вам на вулиці в писок кулаком, грабує вас, ви спливаєте кров’ю на землі, а збоку стає пан Ґуттьєрес і каже: «Ну, в нападника теж, напевно, болить рука — ви бачили, який потужний був удар?!».
Почнімо з кінця. Жертва серед журналістів із Росії справді є — Оксана Бауліна, журналістка The Insider. Її вбили росіяни, обстрілявши Київ, де вона працювала, маючи офіційну акредитацію. Редакція її видання назвала це «воєнним злочином Росії».
Якщо ж пан Ґуттьєрес мав на увазі загиблих, які незаконно перебували разом із загарбниками на окупованих Росією територіях України, себто співучасників російської пропаганди, тоді, напевно, в генерального секретаря ЄФЖ великі проблеми з ціннісними орієнтирами. Почнімо з того, що ці люди порушили закон, переступивши кордон України без дозволу. Деякі з них самі були окупантами. Ось, наприклад, полковник Постнов із пресслужби Росгвардії, який загинув під Гостомелем. Що саме хотів би сказати пан Ґуттьєрес про цю «жертву з числа російських журналістів»? У мене є лише питання, хто кликав Постнова під Гостомель і яку саме журналістську місію він там виконував.
У кількох кілометрах від місця, де поліг полковник Постнов, його товариші по зброї вбили українського фотографа Макса Левіна. Згідно з розслідуванням «Репортерів без кордонів», імовірно, вбили не випадково, а стратили, та ще й перед тим катували. Макс не мав у руках зброї — мав лише фотокамеру, тож усі можливі міжнародні конвенції забороняли росіянам у нього стріляти. Він нічим їм не загрожував. Але російським загарбникам начхати на конвенції. Український журналіст Андрій Цаплієнко, поранений під Черніговом, розповідає: якщо росіяни бачать із безпілотника журналістів у жилетах із написом Press і характерних шоломах, вони в 99% випадків починають стріляти.
Спроба прирівняти вбивство Макса до загибелі Постнова не вкладається в голові. Українські військові не вторгались до Росії й не розстрілювали беззбройних російських журналістів на околицях їхніх міст. Українські військові не захоплювали російські передавачі й не громили редакції російських медіа. Українські медіа не годували свою аудиторію тотальною брехнею про нацистів, вісім років обстрілів Донбасу та американські біолабораторії. Точніше, деякі годували — бо готували плацдарм для російського вторгнення; саме тому влада мусила їх закрити. Це були саме ті канали Медведчука, за які пан Ґуттєрес так полум’яно заступається. До речі, вони після вимкнення ефіру готували ґрунт для вторгнення, а в перші дні — закликали до капітуляції. На щастя, згодом їх остаточно пустили на металобрухт.
Пропаганда — це не просто погано. Російська пропаганда в буквальному-пребуквальному сенсі вбиває. Люди, отруєні російською пропагандою, беруть до рук зброю і йдуть убивати українців; українці, отруєні російською пропагандою, стають зрадниками і колаборантами; європейці, отруєні російською пропагандою, пропонують Україні капітулювати та зривають синьо-жовті прапори з автівок. Чи є відключення каналів елегантним і демократичним методом протидії російській пропаганді? Можливо, не є — але інших методів, які б діяли у стислі терміни, нема. Припущення, що протиотрутою від російської пропаганди може бути достатня кількість правди, виявилось хибним. Російській брехні можна тільки силою закрити рота. Ми зробили так в Україні, і це врятувало життя багатьом людям, які вийшли з-під впливу проросійських медіа і зрозуміли, що відбувається насправді.
Чи після вимкнення проросійського пропагандистського ефіру його глядачі пішли шукати інший проросійський пропагандистський ефір деінде? Частина — так, але більшість — ні. Це значить, що заборона Russia Today і тому подібних джерел інформаційної інтоксикації справді може врятувати когось від російської пропаганди. Українці мають більше можливостей шукати проросійську альтернативу в інтернеті чи на супутнику, ніж західні європейці, адже в Україні дешевший і доступніший інтернет, а також багато хто користується піратськими чи безкоштовними супутниками. Але ж більшість, як виявилось, не шукає й перемикається на менш токсичні джерела інформації. Не бачу причин, чому в Європі має бути інакше.
І насамкінець — про колег-журналістів із ліберальними і/або антипутінськими поглядами, які потерпають у Росії або мусили виїхати звідти. Звісно, краще, щоб для російської публіки працювали бодай якісь «незалежні голоси», ніж зовсім ніяких. Але невже в міжнародних організацій немає зараз важливіших справ — не взагалі, а конкретно в контексті російської агресії проти України, яка обговорювалась на цьому заході, — ніж витирати росіянам шмарклі?
Підказую:
Після цього всього комусь справді досі хочеться поза чергою поговорити про проблеми російських ліберальних журналістів? Може, все-таки спочатку про наші?
Якщо вже дуже хочеться підтримати «незалежні голоси», то варто щонайменше інституційно відокремити їх від основного хору медійників-пропагандистів Росії. Міжнародна федерація журналістів просувається, хоч і зі скрипом, у цьому напрямку — обрала керівництво без росіян і планує розглядати питання про виключення Союзу журналістів Росії. Європейській федерації вже навіть нема кого виключати — СЖР торік покинув її сам, мотивуючи це бажанням заощадити гроші та невдоволенням через позицію ЄФЖ, яка засуджує репресії проти журналістів у Білорусі. Але на рівні публічної позиції потрібне не «глибоке занепокоєння», а чітке формулювання: російська пропаганда — складова російської агресії, спрямованої проти України та проти всього цивілізованого світу. Люди, які продукують і поширюють агресивну брехню, роздмухують ненависть, спонукають убивати — не журналісти. Оце була б адекватна позиція щодо проблеми, яка неабияк загрожує європейському миру і європейським цінностям.
