Найгірший помічник на війні – це завищені очікування.
Вони привчають будь-який результат окрім максимального сприймати як поразку.
Будь-який фінал окрім абсолютного – як програш. На короткій дистанції завищені очікування конвертуються в емоційне піднесення, але на довгій – неминуче загрожують розчаруванням.
Проблема в тому, що наша країна любить ці граблі.
Щоразу на виборах український виборець із усіх можливих політичних типажів шукає в бюлетені один-єдиний. І голосує не за "найсильнішого", не за "найчеснішого" і не за "найрозумнішого", а за . А потім тріумфатор виборів стрімко втрачає популярність, тому що об'єктивно нездатний вписатися в ним створені очікування.
Війна цей шаблон поведінки не зламала. Радше навпаки.
Перший місяць повномасштабної війни українське суспільство було готове вважати перемогою вихід на кордони 24 лютого. Потім апетити виросли і критерієм перемоги став вихід на межі 1991 року. Складно сказати, що саме це спричинило. Міг бути азарт – після того, як ЗСУ вибили росіян із Київської, Чернігівської та Сумської областей. Міг бути холодний гнів – після того, як ми побачили трагедію Бучі.
Так чи інакше – наступні півтора року війни Україна готова була вважати перемогою лише вихід на свої кордони. Винятком були ті, хто вважав цей пункт проміжним – і був готовий погоджуватися не менше, ніж на розвал РФ. А тепер країна стикається з неминучим виворотом будь-яких завищених очікувань. Ім'я якому – фрустрація.
І справа не в юридичному боці питання. Вкрадене не переходить у власність того, хто вкрав. Проблема в іншому. Якщо ви готові вважати переможним тільки сценарій-максимум, це означає, що для вас будь-який інший результат апріорі перетворюється на програш. Якщо ви вважаєте перемогою результат у 100%, то 90%-й результат перетвориться для вас на поразку.
Я пам'ятаю, як навесні 2023-го сказав в інтерв'ю про те, що для мене перемога – це збереження державності та суверенітету (бо можна мати перше і не мати друге – як Білорусь). Що якщо війна стане на паузу – важливо досягти ситуації, в якій повторний напад буде неможливим. І що звільнення територій – це лише бонус до мого вішліста. Пам'ятаю здивування ведучої та коментаторів.
Моя логіка була простою. Критерієм успіху у війні є зрив планів противника. Якби Москва ставила собі завдання окупації Донецької області, то саме її доля визначала б переможців і переможених за підсумками битв. Але очевидно, що завдання Росії полягає в тому, щоб позбавити Україну державності та суверенітету. А тому збереження одного та іншого буде головним доказом нашої перемоги.
Поки ми андердог на нашій війні, я продовжу дотримуватися свого критерію перемоги. В умовах явної нерівності сил він страхує мене від неврозів і зневіри. Тому що не вимагає сприймати абсолютний сценарій як єдиний нормативний.
Навіть якщо цього року розпочнуться переговори, то на них Москва добиватиметься не так визнання окупації, як закріплення нашої вразливості. Вона вимагатиме нашої позаблоковості, роззброєння та повернення України на свою орбіту. Нам добре знайомий цей сценарій, бо цей вибір нам уже пропонували. Десять років тому, одразу після других Мінських угод.
Позиція Росії тоді звелася до того, що вона щоразу пропонувала Україні угоду. В обмін на повернення формального контролю над окупованим Донбасом Київ мав відмовитися від власного суверенітету. Ввести російських ставлеників до парламенту і надати "ДНР" та "ЛНР" право вето з ключових питань. Натомість Україна обрала залишитися самою собою – і повномасштабне вторгнення стало реакцією Москви на провал власної стратегії.
Тому критерій перемоги у війні залишається незмінним і десять років по тому. Якщо ми зможемо зберегти державність та суверенітет, це стане головним доказом програшу Москви. Якщо зможемо захиститись від рецидиву вторгнення, це стане фіналом протистояння. Якщо зможемо жити, незважаючи на Росію, це стане синонімом перемоги.
Тому що у війні на знищення з переважаючим суперником критерій перемоги досить простий. Ми перемагаємо, доки ми існуємо.
А повернути та повернутися можна пізніше.
