Останні півтора року ми маємо питання, на яке ніхто не знає відповіді.
Воно звучить просто: чи готовий Кремль воювати з НАТО? Від відповіді на нього залежить набагато більше, ніж ми думаємо. Зокрема наше повоєнне майбутнє.
Особливість НАТО в тому, що з ним ніхто ніколи не воював. Усі військові операції проходили поза межами контуру безпеки НАТО. Для одних цей факт – найкраще підтвердження ефективності Альянсу. Для інших – привід поставити його ефективність під сумнів.
Позиція номер один. Кремль не ризикне напасти на Північноатлантичний Альянс. Тому що боїться США, тому що вірить у солідарну оборону, тому що розуміє непорівнянність ресурсів. У рамках цієї концепції Україна стала жертвою агресії саме через те, що не встигла стати частиною НАТО.
У рамках такої концепції вся допомога Заходу – це історія цінностей. Про допомогу слабкому, про боротьбу з несправедливістю, про готовність простягнути жертві руку допомоги. Наші сусіди можуть почуватися в безпеці, та їхня допомога нам пояснюється не взятими на себе зобов'язаннями, а лише етичними стандартами та вірністю принципам.
Інша позиція полягає в тому, що війна Росії з НАТО є лише питанням часу. Що Кремль ладен спробувати на зуб західну солідарність. Що Москва зважиться на те, на що не наважився Радянський Союз – і лише український опір відтягує цей момент.
У рамках такого підходу західна допомога Україні є елементарним розрахунком. Спроба зупинити ворога "на підступах" до кордонів Альянсу. Прагнення стесати зуби дракона, вибити найбоєздатніші російські частини, захиститися самим за рахунок мужності української армії.
Прихильники цієї концепції стверджують, що наш опір дає змогу європейцям жити у безпеці й не відчувати на собі тягарів та поневірянь воєнного часу. У рамках такого підходу Україна може претендувати на будь-яке озброєння країн НАТО, а вагання європейських столиць позбавлені логіки. "Або ми захистимо вас вашою зброєю на нашій території, або захищатиметеся самі, але вже на своїй".
Ці дві позиції приречені співіснувати та суперничати, тому що обидві ґрунтуються на припущенні. Якщо Кремль не готовий воювати з НАТО, мають рацію прихильники першого підходу. Якщо готовий – мають рацію прихильники другого. І протиріччя між двома таборами лише наростатимуть.
Якщо НАТО в безпеці, то Україні принципово стати його частиною. Захід зберігає свій моральний пріоритет, адже допомагає Києву із солідарності та доброї волі. Західна допомога заслуговує на подяку, західні рецепти реформ мають впроваджуватися, а західна критика має враховуватися. Україна воює не за Альянс, а за себе – через те, що не встигла стати частиною Альянсу.
Якщо НАТО під загрозою, то відносини Києва із Заходом із ціннісних переходять у прагматичні. Будь-який сценарій закінчення війни, який не співпадає з українськими очікуваннями, пояснюватиметься недостатньою допомогою союзників. Які вирішили за рахунок України свої завдання (НАТО залишилося у безпеці), але не дали Україні ресурси, щоб вона впоралася зі своїми власними (наприклад, вихід на кордони 1991 року).
Ми захищаємо НАТО чи НАТО допомагає нам захищати себе? Українське майбутнє безпосередньо залежить від відповіді на це запитання. Від нього залежатиме наш післявоєнний порядок денний. Рівень соціального ресентименту. Політичні програми повоєнних партій. Від нього залежатиме внутрішньоукраїнський опис війни та, зрештою, самовідчуття українських громадян.
Ми боремося за себе чи не лише за себе? Ми мусимо бути вдячні за допомогу чи мусять дякувати нам – за захист? Наша війна стала можливою через невивчені довоєнні уроки або через одну лише географію, яка розташувала нас поруч із кровожерливим сусідом?
Все це контури нашої майбутньої дискусії. Тієї самої, що чекає на нас, коли на зміну єдності воєнного часу прийде дроблення на політичні табори. Тієї самої, що йтиме як усередині країни, так і поза її межами. Тієї самої дискусії, що поділить нас на єврооптимістів і на євроскептиків.
Єдиний шанс її уникнути – це Третя світова війна.
