У соцмережах і ЗМІ періодично з’являються дописи, в яких автори немовби “авторитетно” та “професійно” звинувачують декотрих військових керівників, а то й весь армійський генералітет у некомпетентності, і загалом – звинувачують армію в непомірній, неадекватній кількості генералів. Дехто з коментаторів, навіть політиків “нової хвилі” примудряється нараховувати в нашому війську по декілька сотень генералів, немовби змагаючись між собою розміром власної недолугої вигадки.
Щодо критики – можна з чимось погоджуватися, дискутувати. Водночас не можна не відзначити, що чисельність генералітету в Україні цілком відповідна західним стандартам. А подекуди й нижча від показників країн НАТО. І що в останні роки серед українських військових генералів з’явилася ціла плеяда нових керівників, лідерів, які пройшли АТО та ООС, здобули безцінний досвід, буквально на своїй шкірі зрозуміли, чому і як нам потрібно досягати стандартів Північноатлантичного альянсу.
Генеральський корпус у цифрах і відсотках
Для початку – про цифри. На початку війни, 2014 року, в українському війську служило майже 140 тис. військовослужбовців, що передбачало існування 151 штатної генеральської посади. Відтоді чисельність ЗСУ загалом зросла до 250 тисяч осіб. Здавалося б, пропорційно могла зрости й генеральська когорта, та ще й у особливий період. Проте наразі в Збройних силах України служить всього 112 діючих генералів, а не 300 чи 500, як декому привиділося.
Причому це зовсім інша професійна якість такого керівного складу з вищим рівнем відповідальності й вимогливості, аніж у довоєнну добу, повірте! Як і тому, що буквальна вартість генеральського звання є мізерною, адже за звання “генерал” військовослужбовець отримує доплату лише на 70 гривень більшу, аніж за “полковника”.
Доречно поінформувати і про те, що в непростий, “воєнний” період 2014-2019 років у ЗСУ в середньому присвоювали приблизно 20 генеральських звань за рік, тоді як в окремі попередні роки – 30, 32 й навіть 36.
Порівняймо, а яке співвідношення поміж офіцерським та генеральським складом у провідних арміях світу і в ЗСУ?
Виявляється, що генералами в офіцерському корпусі армії США і ФРН є 0,5% військових, у Великій Британії – 1,5, Італії – 1,6%, Туреччині – 0,9, а в Україні – 0,22%.
ОТЖЕ, УКРАЇНА МАЄ ЗНАЧНО НИЖЧИЙ ПОКАЗНИК ЧАСТКИ ГЕНЕРАЛІВ.
Проте у нас справді іще помітно більше старших офіцерів. Позитив у тому, що їх число поступово скорочується. І ця раціоналізація отримує схвалення в наших натовських партнерів і навіть у доморощених критиків.
Але я “розчарую” навіть тих, кого роздратувала і наявна кількість українських армійських генералів. Так ось, з усього обсягу генеральських посад у ЗСУ 112 справді займають генерали, а 32 – полковники.
Ще три генерал-лейтенанти та 13 генерал-майорів обіймають посади, на яких їм можуть присвоювати вищі військові звання.
Або погляньмо на питання в іншому ракурсі. Скільки потрібно Україні директорів заводів, шкіл, ректорів університетів, голів концернів, редакторів газет, керівників громад або церковних парафій? Правильно – стільки ж, скільки існує згаданих закладів, установ чи об’єднань. І що ж, запитає цивільний? А те, що ці люди є своєрідними “генералами” – кожен у своїй іпостасі. Але ж їхню кількість ніхто не перебільшує, не піддає обструкції їхній статус та імідж.
Так от, Україна матиме стільки генералів, стільки потрібно буде, залежно від завдань сектора оборони, наявних загроз та прийнятих штатних стандартів.
Великозіркове “щастя”
Показовим у цьому сенсі є травневий Указ Президента України №183/2019, в якому йдеться про присвоєння генеральських звань. На мою думку, там немає жодного прізвища, жодної людини, яка би не брала активної, діяльної участі в захисті країни, яка би не ризикувала життям, виконуючи бойові завдання.
Далекі від армії “експерти” одразу ж огульно зарахували генералів у піксельному однострої до когорти штабних консерваторів. Мовляв, нам потрібні нові обличчя, без совкових шор, без корупційного бекграунду. Та на повірку за цим набором популістських штампів немає найменшого натяку на правду.
А правда в тому, що не існує у світі армії, де б на підготовку та селекцію ефективного генерала не витрачалося б щонайменше 20 років інтенсивного навчання, служби в полі й казармі, здобуття командного досвіду, в якому є як успіхи, так і прорахунки.
Офіцери, генерали – такі ж живі люди, як і їхні співгромадяни, але вони обрали стежку військового керівника, командира – дорогу не надто привітну, деколи жорстку.
Очевидно, що українцям слід пройти “генеральний генеральський лікнеп”, аби знівелювати гори брехні та купи інсинуацій, які засмітили наші медіа та людські мізки.
Генеральське “щастя” – це насамперед відповідальність за тисячі життів, за кожен метр української землі, неба й моря. Це важка ціна командирського рішення на війні, коли, як не крути, а без втрат не обійтися. Це особистий приклад професійності, мужності, чесності. Турботливий батько і вимогливий керівник для тисяч синів та дочок – ось ким має бути справжній генерал зі справжнім щастям, без лапок двозначності.
“Розумникам”, які дозволяють собі поспішність у висновках, я порадив би поспілкуватись із першим українським генералом, який ніколи не служив в радянській армії – Олегом Мікацем, чи головним десантником країни Михайлом Забродським, знавцем кількох мов, героїчним Ігорем Гордійчуком, чи “генерал-кіборгом”, як деколи його називають, Ігорем Луньовим.
І когорта таких бойових генералів дедалі більшає. Нещодавно генералами стали Артем Лучніков – перший заступник командувача морської піхоти ВМС ЗСУ, Дмитро Марченко – начальник Головного управління розвитку та супроводження матеріального забезпечення ЗСУ, Андрій Соколов – заступник командувача військ ОК “Південь”, колишній комбриг 72-ї механізованої бригади й чимало інших.
Згадані генерали – нова військова генерація, яка зовсім недавно пройшла випробування “українською Масадою” – Савур-Могилою. Їм не дорікнеш, що вони не нюхали пороху. Навіть натовці визнають: у цих хлопців є чому повчитися. Як і у звичайних бійців та сержантів, серед яких уже чимало справжніх, не лубочних бойових лідерів.
Ми лише на старті, і нам потрібен, порівняно з Ізраїлем, який часто ставлять у приклад, колосальний людський та економічний ресурс, щоби знову повернути Савур-Могилу, аби вона вже ніколи не впала. І так само сакралізувати її, як це відбулося із ізраїльською Масадою, легендарною фортецею в скелях.
…Виконуючи завдання в АТО, загинули три українські генерали. Ці люди не випадково там опинилися, а саме як керівники, котрі полягли в бойових умовах. І в свою останню секунду вони точно знали, що їх, як і рядових, чекає одна доля на всіх.
Тож вирішуйте, кому вірити – фантазерам-критикам чи офіційним даним.
