Когда-то у меня была жива бабушка. У нее сегодня был бы день рождения.

Это была така собі тиха жіночка, дуже спокійна, виважена, неторопливая. Она варила самый вкусный в мире борщ с перетёртыми помидорами и товченим салом з часником, наводила дома красоту с кружевными салфетками и казала, що чоловіка треба годувать!

Никогда ни с кем не спорила, не ругалась, верила в силу Бога и вареників з вишнями. И при этом рулила дедом и своими сыновьями железной рукой.

Как-то у неё это получалось – вроде оставаться в тени, но чтоб кто-то матери слово поперёк сказал- никогда!

Каждое лето она гостила у нас в Марике по несколько месяцев и пыталась меня как-то утихомирить. Зашивала втихаря мои рваные джинсы, казала «Таню, одягни кохту та їж мнясо, бо худа аж світишся», и коментировала моих кавалеров:

- Такий гарний хлопчик, як дівчинка. Нашо ото тобі надо – все життя від нього бабів відганяти…

- Оцей гарний, вгодований. Тока шото старший занадто. Йому вже 30?

- Оцей нічогенький такий, чистенький. На кого вчиться? Біолог? Тю…шо воно таке?

Один раз я вернулась со свиданки. Бабушка спрашивает, что делали, где гуляли.

Говорю – по парку шастали, на колесе катались, потом зашли в Дом пионеров пописять.

- Попісять? Таню?! Ти гуляла з хлопцем і сказала йому, що пісяти хочешь?

- Ну да. Сказала.

- Боже, боже. Я колись аж до ранку гуляла, звісно з дідом твоїм, думала всцюся, але не призналася. Бо це ж стидно! Він тебе кине, той хлопець!

Кажу:

- Та не кине, він за мной третій рік ходить. А якщо кине, родители облегчённо вздохнут, бо він в Росії.

Бабушка как-то притихла, но промолчать таки не смогла.

- Ти, Таню, як з ним гулятимеш знову – пісяй. Не стримуйся. Можешь навіть у носі дулбатися. А отой, біолог, він звідки?

- Та наш, з Маріка.

- О, бери його. Нашо тобі та Росїя здалась? А біолог – то не страшно, батько його на завод візьме, будуть з нього люди!

І пошепки:

- Нам ще лаптєй в хаті не вистачало….