Подумалось, как язык меняет интонации произносимого.

Слово "Донбасс" - предельно жесткое, резкое. Как внезапные пиздюля в подворотне.

Как угрюмые пацики с коленками в разные стороны.

Раздражающее, как гудок ДМЗ у досвіта несрамши. Впивающееся, как угольная пыль в кожу навсегда.

Надоедливое, как местный грунт, не отлипающий от тебя никогда.

Фатальное, как три поры года на Донбассе: грязь, грязь замёрзла и грязь засохла.

Грубое слово, в нём невозможно нежиться или греться, в нём можно только выживать, обрастая слоями брони, рядами зубов, шкурой медоеда и умением держать удар.

И скоростью, конечно.

Мы ведь всё сокращаем, не замечали? Крамаха, Констаха, Марик. Словно если сказать слово полностью - мы куда-то сильно не успеем.

Інша справа - слово "Донеччина".

Воно по-іншому звучить, його можна тримати у роті довше, воно ще не лагідне, але вже м'якіше.

Це слово не випльовують із себе як вирок чи діагноз, воно ллється і не сичить своїми подвоєними "с", а шелестить, як капустянки під шахтними стяжками на городі.

В слові Донеччина розпечений степ і криваві закати.

Сиве море ковили Клебан-Бику і скам'янілі дерева Дружківки.

Святі Гори і 10 видів тамтешніх різнокольорових рапух, які причаїлися в кожній калюжі.

Унікальний Азов і старезні Кам'яні могили.

Я не знаю, что мне больше нравится, никогда не любила выбирать: мне надо всё.

Я не хочу отрицать свои донбасские зубы и шкуру, я кайфую от них, от того, что получая раз за разом по морде, мы умеем вставать и пиздовать дальше.

Але та, інша сторона, моя Донеччина, мій Азов, мої співочі капустянки і різнокольорові рапухи, - це все теж МОЄ.

Я така, Таня - жадіна.

І не треба мене кроїти під себе, нехай я вже буду така як є.

А мій зруйнований Донбас, моя залита кров'ю Донеччина колись оживе.

Проросте наново.

Я маю в це вірити і я в це вірю.