Деякі батьки так завзято захищають дітей від війни, що діти взагалі не розуміють, в якій саме реальності вони живуть.

Ми не купимо автоматика, бо дитинка привчиться до насильства. Ми не будемо казати, що чужі кинуті речі не можна хапати, бо під ним може ховатися вибухівка. Ми будемо старанно обходити військового, щоб не відповідати на питання, а хто це такий и чому у нього нема кінцівки.

Як на мене, це не дурість, це недбалість. Бажання провести межу між дитинством і війною цілком зрозуміло, але є одне але.

Коли дитинство проходить у війні, ніякої межі немає. Війна є об'єктивною реальністю цієї дитини і буде нею ще довго.

Будь-яка межа є крейдою намальованою, нічого не значущою лінією, а в перспективі шкідливою, бо ще нікому не вдалося прожити півжиття в акваріумі, а потім добре почуватися у морі.

Штучні ілюзії безпеки завжди виллються в непристосованність до реального світу, де температуру води і подачу їжі ніхто не регулює, а для кожного другого ти - здобич.

Хотілось би іншу реальність, але у мене для вас погані новини: її нема.

І тому вкотре кажу: ваша задача, як батьків, не тільки вберегти дитя, а й навчити його виживати тут. Дати необхідні навички, а не ілюзію безумовної безпеки.