Останнім часом я багато спілкуюся з іноземною пресою. Звісно, кажу їм, як ми збираємося перемогти. І як нам для цього потрібна зброя та підтримка.
На початку війни вони дивилися на мене, як на смертельно хвору дитину.
Мовляв, кріпись, любчику, віримо в найкраще, звісно, кажи про перемогу, тримайся, це потрібно, ми з тобою.
Зараз, коли вже стало очевидно, що ми не просто чинимо безнадійний спротив, а дуже навіть рвемо ворогові сраку на фігурну букву z, в очах моїх візаві з'явилося щось схоже на острах та трепет. Наче я їм розповідаю, як завтра піду на Вельзевула, і що треба б мати до рогатини запасний держак.
При цьому вони вже знають, що я можу, та для них все одно таке буденне обговорення того, як нищити тварюку розміром в континент, в голові не вкладається.
Ми робимо собі репутацію.
Зачатки цієї репутації вже були - в тих небагатьох голівудських фільмах, де були укранці, вони мали вигляд іронічних відчайдухів - причому що хороші хлопці, що поганці. Тепер ми доковуємо собі національний стереотип.
Поки що він виходить потужним: українці - це останні люди, проти яких ти хочеш стояти.
Never mess with Mother Nature, mother-in-law and motherfreaking Ukrainians!
Особливо приємно, що цей стереотип ми куємо, як Залізний Трон, зі зброї наших ворогів. З залишків репутації Росії як непереможної та нездоланної сили, якій досить навалитися, щоб розчавити будь-кого.
Тепер ми можемо казати, що попередніми перемогами Росія завдячувала українцям в її складі - і світ прийме це пояснення, бо воно виглядає логічним.
Ми не просто даємо про себе знати, ми створюємо для нащадків образ, що житиме віки.
І треба дуже постаратися.
