Сонце вже починало сідати, коли ми виїхали з колишньої столиці Корсиканської республіки Корте дорогою до приморської Бастії.
Гірське місто з сучасним музеєм Корсики і старовинним будиночком сімʼї Бонапартів (тут вони мешкали ще до народження Наполеона, коли його батько служив міністром у першому уряді незалежної держави) тепер залишиться у спогадах, а попереду – море і новий світанок.
Аж ось перед очима зʼявився шляховий вказівник зі знайомою з книжок назвою «Морозалья». Ми з друзями, навіть не змовляючись, повернули на довгий неширокий серпантин, який вів до маленького селища далеко у горах Корсики.
З гір відкривалися неймовірні пейзажі, а у самому селищі на своїй батьківщині був похований головний герой корсиканців – Паскуале Паолі. Батько Вітчизни, як було написано на його могильній плиті корсиканською.
Паолі помер не тут, а на іншому острові, у своєму лондонському вигнанні, але його перепоховали – і Морозалья назавжди перетворилася на місце корсиканського паломництва. Втім, і іншому великому корсиканцю Наполеону Бонапарту, набагато краще відомому у світі, ніж Паскуале Паолі, не довелося померти на своєму острові. Наполеон, як відомо, помер на чужині, на острові Святої Єлени – і перепохований був, по суті, на чужині, у Парижі, у столиці держави, яка завжди тепер асоціюватиметься в наших очах з його іменем і образом.
Але це – не його дім…
Паолі і Бонапарт залишаться в історії антагоністами: один бажав свободи для рідного острова, інший намагався створити наймогутнішу імперію своїх – і не тільки своїх – часів й назавжди змінив Європу та світ. Перший був героєм юності другого, другий був головним життєвим розчаруванням першого. Обом довелося залишити Корсику, однак Паолі марив нею до останньої своєї години.
Чим марив Наполеон?
Насправді ми ніколи вже про це не дізнаємось. Всі біографії Наполеона Бонапарта написані або французькими істориками й письменниками, або істориками і письменниками, які вважають його французом – звісно, він і став в їхній уяві французом, бо ж усе зробив для того, щоб перетворитися на найвеличнішого француза в історії людства. Можливо, колись, у майбутньому, коли Корсика остаточно займатиме своє самостійне місце якщо не на політичній, то на цивілізаційній мапі Європи, ми прочитаємо переклад корсиканської біографії Наполеона й зрозуміємо, що насправді було у нього на душі. Адже українцям не так вже й важко буде його зрозуміти.
Наполеон – тобто все ж таки Напуліоне Бонапарте – народився в Аяччо приблизно через рік після приєднання Корсики до Франції. Його пращурам також довелося пройти через процес пристосування до іншої ідентичності – вони були з італійців, які стали корсиканцями, але в часи Напуліоне це вже була цілком корсиканська аристократична родина, яка намагається стати корисною Французькому королівству після років боротьби за свободу.
Рідна мова Напуліоне – корсиканська. Французькою йому так і не вдасться оволодіти сповна, до кінця життя він розмовлятиме із сильним корсиканським акцентом (це взагалі доля імперій: російські царі, які розмовляли російською з німецьким або французьким акцентом, Сталін, який говорив із яскраво вираженим грузинським акцентом, Тіто, який говорив сербською зі словенським акцентом…).
У військовому коледжі в Брієнн-ле-Шато над ним відверто насміхаються: селюк з далекого острова, який не вміє розмовляти французькою – він зростає у повній ізоляції від ровесників, нікому не потрібний і гнаний.
Навіть коли він стане імператором, вороги і світ називатимуть його «корсиканським чудовиськом». Те, що він – іноземець, те, що він – не француз, те, що він – виходець з фактично нової колонії, не будуть забувати ані його сучасники, ані він сам. Чи бажав він насправді стати французом? Навряд. Він хотів стати повелителем французів – і він ним став.
Але для цього йому довелося вбити в собі Напуліоне. Напуліоне став першою жертвою Бонапарта, першою у довгому списку жертв наполеонівських війн. Від юнацького захоплення Паолі, який знову намагається відновити незалежність Корсики, не залишається навіть спогаду.
Родичі майбутнього імператора залишать нескорений острів після того, як буде спалено їхню домівку – той самий будинок в Аяччо, де тепер меморіальний музей Наполеона. «Ця країна тепер не для нас», – скаже він рідним після їхньої евакуації й ніколи більше не відвідуватиме острів. Ця зневага до Батьківщини буде жевріти у його серці все життя. Вигнаний з Франції, позбавлений корони, покинутий повільно вмирати на далекому острові Святої Єлени, він скаже про Корсику одному зі своїх супутників, маршалу Бертрану: «бородавка на обличчі Франції». Бородавка!
Але це були слова, які імператор французів сказав маршалу Франції. Що ж думав маленький корсиканець Напуліоне Бонапарте? Чи відправився він на острів Святої Єлени – чи так навічно й залишився на Корсиці?
Очевидно, він відчував себе ображеним – як дитина, яку недооцінили батьки. Очевидно, він хотів, щоб його велич визнали його співвітчизники, а не тільки чужі йому французи і весь світ. Очевидно, йому було прикро, що всюди із захопленням чи з жахом вимовляють його ім’я, а десь у Корте чи Сартені горді горці розповідають про сімʼю зрадників, які остаточно занапастили справу життя Паолі й навіть свого батька – хіба що стали імператорами й королями у далеких світах, та й те ненадовго.
Очевидно, йому було боляче, що Паолі, який був для нього більшим, ніж рідний батько (а корсиканці подейкували, що рідним батьком і був), спалив будинок його родини й відгукувався про нього з неприхованим презирством. Й очевидно, що він нікому на цілому світі не міг про це розповісти. Він був самотній. Він був наодинці зі своєю змученою корсиканською душею. Один серед друзів й один серед ворогів. І він точно знав, що ніколи не повернеться додому, що ніхто ніколи не поховає його в Аяччо й не назве батьком нації. Що будуть тільки музеї і монументи – але що таке монументи, коли між тобою і твоєю Батьківщиною виросла палаюча стіна.
Такою була ціна його величі. Й такою була ціна його зради.
