1 вересня вранці побачив список законопроектів, внесених 29–30 серпня на розгляд новообраного парламенту, я нарахував 318, почав вибірково переглядати і дуже засмутився. Я не очікував, що буде так погано, і тому хочу поділитися своїм здивуванням.
Президентом внесено 20 законопроектів, в тому числі 8 – зміни до Конституції України. Депутатами фракції СН внесено 66 законопроектів. Ми вже звикли, що законопроекти обговорюються в експертному колі за участю громадських експертів, змінюються, доповнюються і тільки потім подаються на розгляд парламенту. Нічого подібного зараз немає, ніякого обговорення не було. Тексти законопроектів навіть не були опубліковані. Звідки така самовпевненість? Невже все зроблено бездоганно?
Навіть побіжний огляд законопроектів викликає низку запитань. Вражає фрагментарність і цілковита відсутність системного розгляду у деяких сферах. Чому треба було вносити вісім законопроектів про зміни до Конституції? Чи не краще підготувати один, в якому усі ці зміни розглядалися б у комплексі та узгоджувалися? Конституцію не можна змінювати клаптиками.
Кримінальний процесуальний кодекс змінюється в декількох проектах, при цьому ці зміни точкові, і геть незрозуміло, чому вносяться саме ці зміни, а не інші. І таких прикладів фрагментарності можна навести ще багато.
Вражає й те, як почали розглядати законопроекти, – цілковите ігнорування Регламенту Верховної Ради. В перший же день роботи вже вночі був проголосований законопроект № 7203 про зміни до статті 80 Конституції України – щодо скасування депутатської недоторканності. Цьому передувало ухвалення законопроектом профільним парламентським Комітетом – з правової політики. Як сказала голова Комітету Ірина Венедиктова, комітет «запропонував Верховній Раді поданий Президентом України як невідкладний законопроект… прийняти як закон». Проте, за Регламентом, навіть скорочений термін подання альтернативних проектів, який становить 5 днів, не виконаний. Комітет не врахував зауваження Конституційного суду України й не розглянув відповідні зміни до чинних законів, які треба внести. Нащо такий поспіх? Складається враження, що й інші невідкладні закони про зміни до Конституції монобільшість проголосує так само швидко.
В ту ж ніч з 29 на 30 серпня Верховна Рада ухвалила ще кілька десятків (!) рішень, зокрема, скорочені строки розгляду законопроектів парламентськими Комітетами та терміни внесення альтернативних до них законопроектів. Проста і ясна логіка: нас більшість, нащо нам ваші альтернативи? Певен, що багато депутатів не прочитали проекти рішень, за які вони голосували.
Взагалі, якщо законопроекти про зміни до Конституції та інші законопроекти, пов’язані з ними, будуть ухвалені (а в цьому, здається, вже ніхто не сумнівається), то картина вимальовується така.
Депутат як вільна особистість із своїми переконаннями припиняє існувати. Він мусить увійти до якої-небудь фракції чи групи, якщо він самовисуванець або не обраний від політичної партії, яка увійшла до ВРУ за пропорційною системою. Якщо ж він обирався від певної політичної сили, то вже прив’язаний до неї, інакше втратить мандат. Депутат більше не зможе самостійно вносити законопроект, тепер це прерогатива лише певної групи депутатів (більшість членів парламентського Комітету чи група депутатів чисельністю більше, ніж найменша зареєстрована депутатська група). Тепер депутати будуть виконувати роль чистісіньких кнопкодавів, які виконують наказ лідерів фракції, а рішення будуть ухвалюватися декількома керівниками держави. Парламент стає суто технічним. На додаток, меншість навіть не зможе внести до розгляду постанову про скасування рішення парламенту, коли він припустився грубих процедурних помилок. Воістину б’ють і плакати не дають! До того ж, державне фінансування політичних партій обмежується тільки партіями, які потрапили до парламенту, – отже, іншим партіям залишається тільки без надії сподіватися. Про парламентаризм як основу демократії можна буде забути.
Президент перебирає на себе багато повноважень, які належать урядові, він забирає під свій контроль правоохоронні та антикорупційні органи, деякі з них, зокрема, ДБР та НАБУ, отримують нечувані повноваження. Контрольні функції парламенту багато в чому переходять до Президента. Якщо ж до цього додати, що обраний прем’єр є «командним гравцем» і запевняє, що буде виконувати всі накази Президента, то й уряд стає технічним.
Президент зазіхає на незалежність суду шляхом перегляду принципів та роботи Вищої ради правосуддя та Вищої кваліфікаційної комісії суддів. Громадськість відсунута від участі в Комісії з питань доброчесності та етики. Кількість суддів Верховного суду зменшується вдвічі, хоча вони зараз завалені судовими справами.
Пропонуються, звичайно, й позитивні зміни – скасовується адвокатська монополія, що покращить доступ до правосуддя, посилюються можливості сторони захисту в кримінальних справах, зокрема, повертається незалежна експертиза, яку прибрали 25 років тому тощо. Але позитив губиться у великому шарі негативних змін.
Хай живе прагматизм! Прості, ясні, чіткі рішення, ігнорування всього, що заважає. Якесь технократичне ставлення до всього, і, схоже, повна відсутність гуманітарного начала і розуміння, що складні проблеми простими шляхами вирішити не можна.
Я особисто знаю декілька десятків депутатів із більшості – успішних, талановитих, енергійних, із безсумнівними позитивними інтенціями. Я не можу уявити собі, що вони підкоряться такій суворій дисципліні і наступу на їхні принципи. Проте, декількох вже встигли зламати. Чи розуміють слуги народу, що їм загрожує перетворення на рабів народу, який уособлює одна людина?
Джерело -
