В соцмережах з’явилось забагато примітивних злостивців Петра. Це не лише типові заздрісні душі, у всіх розділах історії щасливі топтати повергнутого володаря. Зміна у президентській гілці влади створила підставу ресентименту для політичних експертів від інших політиків, особливо від програвших вибори. Підставу для публічного нищення, немовби легалізовану перемогою третього. Жадно очікувану умову помсти Петру, немовби винному в виборному неуспіху їхніх фінансових вождів. Словесної помсти, яка, напевно вважають, виправдовує їх самих, неуспішних радників програвших.
Ось вони. Перераховують всі гріхи його політичного режиму, приписують їх саме йому одному, мріють про невідворотню неминучу помсту аж до кримінального покарання.
Вони зовсім не визнають дійсних післямайданних досягнень Украіни за доби Петра, які відомі всім — армію, мову, віру, реформи, що закривають доступ для чужих скреп та відкривають Європу і на практиці останніх виборів для всього світу свідчать про досягнутий рівень демократіі.
Як правило, такі підло злі російськомовні. Вони нормально післярадянські післяросійські космополітани. Саме тому вони не бачать, або просто невинно не мають органу бачення зробити це, — бачити політичну реальність, підтверджену демократичними виборами нового Президента з багатьох претендентів.
Вони позбавлені головного — відчуття і розуміння потенційної політичної сили Петра, як на сьогодні найреальнішого лідера для партійного об‘єднання національних сил та інших — з претендентів та супротивників у виборчих перегонах — на демократичній платформі.
Наразі Петро є першим серед лідерів національних демократичних сил, тобто першим серед політичного представництва інтересу національно-культурноі, історичної, ідентичності України. Тому, до речі, як приналежний до таких сил мер Львову, здається, вчиняє послідовно, незважаючи на можливі персональні претензії до першого серед рівних.
І не послідовно діють ті національно орієнтовані демократи, чия персональна образа на нечемні, інколи брехливі та маніпулятивні, звинувачення з боку виборчої команди Петра, застлали їм очі, щоб побачити надособистий украінський інтерес. Замість думати про наступне демократичне партійне будівництво та про об’єднання віковічно розрізнених національно-культурних сил. Замість, нарешті, створення солідарної, нормальної, демократичної опозиції новій владі в новому парламенті, якою б чудовою остання не була. Замість такого творення чесного і розумного політичного опонента, необхідного, як повітря, для краіни, вони, фактично, грають в просту чужу гру разом з його злосними ворогами. Які легко стануть знищувати і іх самих у звичний спосіб медіа маніпуляцій та наклепу.
Втім, Петру треба допомогти зробити це «замість». Допомогти не пустим перегавканням на шоу та в соцмережах. І зовсім не фантомними спогадами охоронців від критики. Та, зазвичай, не сутяжництвом з відшукування порушених традицій і норм новим Гарантом та його командою, які ще не заступили на чергування по системі та армійській казармі.
Те, про що йдеться — демократична політика, що має національну орієнтацію, сама підказує шляхи допомоги. Це настійлива вимога партійного будівництва наново, безпосредня участь в ньому — перебудови на відкритих всім, демократичних, началах та публічно заявлених принципах. Щоб позбутись критичних наслідків політичного трайбалізму, корупції та комунікативної відірваності від громадян. Щоб в в цей рух прийшли кращі представникі громадянського суспільства, яких «почуто».
Пафос такого бачення вимагає згадки про те, що вже давно сказано. Що насправді наріжний камінь — це не Петро. Справжній камінь, скеля для будівництва — це незалежна Україна. І якщо від цього каменя Петро буде здатний підтвердити наново своє політичне ім‘я, то це лише на благо цілому суспільству.
Я не хочу ставити питання: Чи буде? Для справді європейськоі України та її патріотів на зараз немає іншого виходу.
Євген Бистрицький – вчений-філософ, доктор філософських наук
